Підстаркувате сонце розтікалося іскристим шлаком по захололому небу. Якийсь птах здійнявся понад берези й поодинокі сосни, розпластався чорним хрестом в киплячому світлі. Покосив оком на скривлену жіночу постать й шугнув у торішні буреломи.
Жінка втерла з поморщеного, як печене яблуко чола краплини поту. Заворушилася, щоб розім'яти ноги, й продовжила сповідально шепотіти.
«Братіку мій! Як же я згорювалася... Кровиночко моя рідна... Братіку...Одні ми з тобою залишилися. Одні на цілому світі.»
Стара втерла запалі очі , що зовсім несподівано запливли туманом.
«Братіку! Рідненький... Як воно добре, що сьогодні зустрілися! Ніби й не роблю нічого, а вибратися до тебе все ніколилося... То сяк, то так... Знаю, що знудився ти, еге ж, братіку?.
Братіку! А мені оце згадалося, як ти мені калоші привіз. Пам'ятаєш? Я їх цілісінький день не знімала . Навіть спати в них лягла!!!! Ііііііііііііі!!! І ляльку ти мені з бабифросиної сподниці зробив. Баба все побивалася, що клята коза сподницю з'їла. Гонориста коза була в баби Фросі. З характером.
Жінка тихо засміялася.
«Бачиш, братіку, яка дурна стала. Що сьогодні вранці робила - не здумаю. А це, бач, помню. Стара. Дурна.
А за татка так ніхто й не зголосився, братіку. Ніхто. Мені хоч би кришечку землі з його гробу. Таточку...»
Плечі жінки, як білі буруни в негоду, то злітали, то опадали.
«Братіку мій! Один ти в мене залишився. Братіку! Як же мені тошно. Рідненький, звільни мене від самоти! Поклич! Братіку!»
Підстаркувате сонце розтікалося іскристим шлаком по захололому небу. Жінка востаннє попестила рукою траву на гробі брата, перехрестилася й почвалала до цвинтарних воріт.
Коментарі