Нотатки захоплюючої подорожі
Коли я збирався у гості до бурих ведмедів мене попередили, що у лісі, де живуть косолапі, всяке може трапитися. Тож варто одягнути шкіряну куртку, але не дуже важку, бо якщо доведеться втікати і залазити на дерево буде не зручно. Не зайве прихопити і шматочок м’яса, невелику баночку меду і топірець. Це на той випадок, коли вам доведеться втікати і тоді зможете “відкупитися” - кинути під ніс ведмедеві ласий шматочок і глиняний глечик меду. Поки клишоногий перекусить, встигнете забратись на дерево, але обов’язково з топірцем. Бо раптом звір намагатиметься дістати вас і там. Тоді нічого не залишиться, як вдарити обухом топірця по його лапах. Боляче від цього стане нападнику і, напевне, він відмовиться від своїх злих намірів. Зістрибне на землю, повиє під деревом якийсь час, а потім важно, без зайвої метушні, попрямує до лісу.
Мені ж від такого спорядження довелося відмовитися, бо збирався не у тьму-таракань, а у цивілізовану хащу – Національний природний парк “Cиневир”. Тут, у ведмежому притулку, замешкали перші поселенці. Побачити їх на фотографіях можна було у візит-центрі цього парку, який люб’язно запропонував відвідати начальник відділу екологічної освіти Юрій Бабічин. Великою радістю для мне було там побувати. У світлій і просторій світлиці переглянув справжні шедеври – найкращі фотознімки переможців фестивалю екологічної фотографії “Карпатам назустріч”. А ще тут знайшли свій притулок безцінні експонати зруйнованого паводком музею сплаву лісу на Чорній ріці. Є тут чимало публікацій і фотографій про заснування з ініціативи міністра екології і природних ресурсів України Миколи Злочевського реабілітаційного центру для ведмедів, яких у наших лісах залишилося біля 300. До цього числа не потрапили сотні хижаків, що утримуються в не належних умовах ресторанного та готельного бізнесу. Вони томляться у невеликих клітках, а часом і на ланцюговому прив’язі. Спіймавши, або купивши у браконьєрів маленького ведмедика господарі ресторанів і кафе, вишуканих мотелів та приватних турбаз розраховують на збільшення клієнтів завдяки тому, що ті зможуть щоразу спостерігати за кумедними забавами ведмедиків і тішитися ними. Та хіба замислюються успішні бізнесмени над тим, що робитимуть вони зі своїми чотирилапими друзями, коли через два-чотири роки вони виростуть? Звичайно ж, ні! Багато із полонених звірів вдаються до втечі. Ось і розгуляють лісами нещасники у пошуках легкої здобичі, а часом серед звірячої братії є і такі, що свого часу у так званій неволі, причастилися до вживання алкоголю, а тепер ніяк не можуть позбавитися цієї залежності, шукаючи у лісі двоногих, які колись пригощали їх пивом, горілкою і вином. Звісно ж чим може завершитися така небажана зустріч бажаючих похмілля.
Пригадую, що колись на профспілковій туристичній базі “Карпати” у Міжгір’ї, де два роки після закінчення Голятинської середньої школи я працював інструктором-екскурсоводом, тут обзавелися маленьким ведмедиком. Помістили його у невелику клітку зроблену наспіх із дерев’яних брусків, панцерних сіток з ліжок та фанери. Бажаючих поспілкуватися із “Мішуткою”, так його охрестили туристи, було немало. Хто шматок м’яса у клітку просуне, цукерки, хліб, масло… Але серед гостинних прихожан знайшлися й недобрі люди. Коли за ведмедиком втратив пильність глухонімий сторож хтось із недоброзичливців налив у ведмежий тазик банку вина. Напевно, міцного, бо уже через невеликий час “Мішутка” не знаходив собі місця. Покотом валявся на брудній підлозі, кидався на усіх при наближенні до його конури. Так тривало аж доти, поки йому знову не налили вина. І хоча тодішній директор турбази Петро Шкелебей строго попередив щодо таких пригощень все одно знаходилися люди, які навіть у хліб підливали спиртне і давали його звірю, а потім спостерігали за його кумедними витівками.
Та одного разу сталося таке, чого й не сподівалися. Ведмідь вирвався із клітки. Він змітав все на своєму шляху. Забіг через відкриті двері до автобусу і тут понівечив майже усі сидіння, а коли глухонімий сторож намагався закрити перед ним двері автобуса накинувся на нього і добряче пом’яв його. Багато чого міг натворити у п’яному стані ведмідь, якби сюди вчасно не поспіли працівники лісової охорони. Влучними пострілами на ураження вони знешкодили нападника.
Такого могло не бути. Напевно для цього у Синевирському Національному природному парку і створюється реабілітаційний центр бурих ведмедів, який розташовано на дванадцяти гектарах і надійно оснащено захисно-охоронною сигналізацією на кшталт електропастуха. Однак, це лише початок роботи. Якщо ведмедів буде багато, для них виділять ще додаткові площі. За поведінкою і пересуванням клишоногих можна буде слідкувати із обладнаних майданчиків, веж, а також завдяки спеціальному відеообладнанню.
ГІРСЬКОЮ ДОРОГОЮ ДО ВЕЛИКИХ ЗВІРІВ
Дорогою від Синевира у напрямку до Синевирської Поляни можна дістатися до ведмежого раю, так назвали новостворений реабілітаційний центр ведмедів, тутешні жителі. А далі від асфальтного шляху до оглядового майданчика і вольєрів та барлог хіба на вседорожнику, або пішки. Їхати на звичайнісінькому легковому авто небезпечно. Тому мій двоюрідний брат Іван Маркович, начальник природоохоронного науково-дослідного відділення, що супроводжував мене у цій нелегкій поїздці до ведмедів, запропонував нам пішохідний варіант. І ось ми четверо – заступник директора парку Василь Росоха, начальник відділу екологічної освіти Юрій Бабічин поволі піднімаємося вздовж захисно-спостережної смуги. Її висота більше трьох метрів. Виглядає доволі переконливо – могутньо, а головне надійно. Все, як і на кордоні. Відчувається, що зроблено з великою любов’ю та естетичним смаком. Дроти і стовпчики пофарбовано у традиційний для лісівників зелений колір. Поруч обладнано кілька альтанок і лавочок для відпочинку, відведено місця для куріння. А які тут чудові краєвиди, високі смереки, що тягнуться ген аж до самісінького неба?! Дихається легко хоча й подолали чималий шлях. Погода, немов влітку. Кінець листопада, а тобі ні однієї сніжинки з неба не падає. Уже десь з серпня не було дощів. Маленькі потічки геть висохли, а у великих річках вода така, що перейти її можна босоніж навіть не підкочуючи брюк. Всі надіються що ось-ось піде дощ, або випаде сніг, бо така природна аномалія аж ніяк не на користь майбутньому врожаю та і криниці поміліли, що скоро нічим буде напоїти худобину.
- А ось там під горою, знайшли свою обитель наші пацієнти - показує Юрій Юрійович Бабічин і продовжує: - Вони наразі утримуються тут в карантині. Буквально через кілька хвилин ми уже досягли кінцевого пункту нашої захоплюючої подорожі.
ВЕДМЕЖА ПОЛІКЛІНІКА НА ГАЛЯВИНІ
Перш за все звертають на себе увагу великі клітки, в яких тимчасово перебуватимуть у карантині вивільнені із полону ведмеді. Тут вони утримуються скоріше у просторих палатах, що нагадують лікарські, бо й насправді косолапі перебувають у ведмежій поліклініці уже кілька днів. Перед поступленням сюди, як розповідав мені ветеринарний лікар Михайло Маслей, у них ми взяли відповідні аналізи крові, сечі і калу. Наразі проводяться лабораторні дослідження. І якщо виявляться якісь відхилення від норми будемо проводити лікування. Узгоджено також і норми харчування. Воно є дворазовим, але збалансованим і калорійним. Це вівсяна і гречана каші, морква, буряки і тепле пійло. Воду подаємо чисту, кришталево-джерельну, але підігріту до кімнатної температури. Холодна може зашкодити ведмежому здоров’ю. Є ризик пневмонії.
-А чи не холодно тут ведмедям?
- Та про який ви холод говорите? Бачите на вулиці плюсова температура. Щодо ведмедя, у нього виробився захисний імунітет. Він легко переносить низькі температурні режими завдяки товстому шару підшкірного жиру. Зазвичай, у холодну і голодну пору року, починаючи з другої декади січня до середини лютого, залягає у сплячку. Бродячий спосіб життя ведуть слабо відгодовані старі самці, хворі або травмовані особини. Однак в теплі, малосніжні та безсніжні зими ведмеді в Карпатах залишаються впродовж тривалого періоду.
Місце для зимового поселення – барлогу вибирає самотужки на висоті 690-900 метрів над рівнем моря, переважно на південних схилах, порослих густим молодняком та місцях, де були гнилі пні, залежні. Притому він ретельно облаштовує своє зимове “помешкання”. На підлозі він ретельно настилає сухе листя, мох, трави. Час від часу ведмідь виходить за поживою, аж поки не засне. Потім він не частий гість у лісі. Так, у першу половину зимового сну, до середини січня, лише зранку виходить на полювання, а у барлогу повертається всередині дня, залишається у ньому аж до наступного ранку.
– А коли підуть в облаштовані барлоги ваші підопічні? – Ми радо відпустимо їх у звичайне ведмеже життя після того, як переконаємося у тому, що вони здорові і можуть самостійно добувати собі їжу, а коли її забракне будемо підгодовувати. Для цього обладнано чимало таких постів.
У ведмедя, як у ніякого іншого звіря, дуже розвинутий нюх. Він готовий прийти за їжею за багато кілометрів. У лісі він живиться кореневищами та бульбами рослин, грибами, а також тваринною їжею – комахами та личинками, черв’яками, ящірками, рибою, жабами, мишеподібними гризунами, а ранньої весни – падаллю. Знахідною для них є насамперед падаль, яку ведмеді знаходять після зникнення снігу. Любить він поласувати медом. Для цього бродить лісами, вишукує диких бджіл, джмелів, тощо.
ЗУСТРІЧ З ДЮРІЄМ ТА ЙОГО ПОДРУЖКОЮ
Через вузьку решітку у вольєрі Дюрій, що у перекладі з угорської означає Юрій, намагається просунути широченну лапу. Він неначе хоче у такий спосіб привітатися, а головне сподобатися публіці. А до цього він звик, бо біля готелю у Рахові, де був у клітці, не бракувало відвідувачів, які так розкормили його, що у свої п’ять років він важить біля 300 кілограмів. Дюрій звик до спілкування з туристами, особливо, до тих, що магічно клацають перед ним фотоапаратами, або знімають на відео. І тоді Дюрій добрішає, позує перед камерами цілими годинами. Коли хтось положить йому щось на лапу, не цурається взяти, особливо, свіжу рибку, шматочок м’яса, грудочку твердого меду.
Але пригощати його, як пояснив лікар, наразі заборонено. Він – у карантині. Перша зустріч із ним справила на мене хороше враження. На мої запитання Дюрій ствердно хитав головою і скалив зуби, неначе сміявся.
Коли привезли його сюди був доволі агресивним. Кидався із одного боку на другий, і, немов на перекладині, підтягався на верхній частині вольєру, намагався навіть перекусити дріт перед дверима. Безцеремонно вів себе із подружкою Бубочкою, що мешкає тут у сусідньому вольєрі. Весь день наганяв на неї жахи і такі, що та бідолашна навіть не могла їсти. Але на другий день втихомирився. Мабуть подумав, що так не годиться поступати з найкращою медвежою половинкою. Тепер вони не просто сусіди, а добрі і щирі друзі. Дюрій спілкується з подружкою Бубочкою й намагається скрасити сірі ведмежі будні.
З переселенцями уже встигли познайомитися учні шкіл Синевирської долини. Радо приймають дітей їхні улюбленці. Але коли йдуть вони звідси Дюрій та його подружка сумними очима дивляться на них. Вони неначе благають: “Приходьте знову, чуєте, ми вас чекаємо”.
МИ СТОЇМО ЗА ВАС ГОРОЮ
З часу облаштування реабілітаційного центру бурих ведмедів уже кілька разів приїжджав сюди міністр екології та природних ресурсів України Микола Злочевський, завдяки якому в урочищі Рабачинка реалізується цей перспективний проект. Він є також під постійним контролем голови Закарпатської обласної адміністрації Олександра Ледиди та Міжгірської райдержадміністрації Василя Щура. Завдяки великим зусиллям Києва, Ужгорода та Міжгір’я природоохоронний об’єкт державного значення облаштовувало аж чотири будівельні бригади, яким доволі за короткий час вдалося виконати чималий обсяг робіт.
Керівництву НПП «Синевир» була надана чудова можливість вивчати досвід утримання диких звірів у зарубіжних країнах. З такою місією побував у сусідній Румунії директор НПП «Синевир» Микола Дербак. Він із великим захопленням розповідав мені про те, що у одному із румунських ведмежатників побачив біля кожного вольєра автомат-робот з таким надписом «Подаруй гостинець ведмедику». Для цього слід лише вибрати яку порцію меду ви бажаєте придбати. Потім розплачуєтеся відповідною купюрою . Після чого перед пащею ведмедя висувається гігантська ложка з порцією меду. Він залюбки ласує солодким медком і дякує за гарний і смачний подарунок. Можливо, колись і у синевирському ведмежатнику встановлять такий чудовий пристрій, завдяки якому ми також матимемо можливість пригощати наших ведмедиків. А чому б і ні? Наша громадська дитяча організація «Мала Академія літератури і журналістики» виявила бажання бути інформаційним опікуном і партнером Синевирського реабілітаційного центру. З цією метою з дирекцією НПП «Синевир» ми уклали двосторонню угоду про співпрацю. Виявлена дитяча ініціатива знайшла підтримку у директора парку Миколи Дербака, якого за його згодою на громадських засадах призначено проректором МАЛіЖу з охорони навколишнього середовища та природних ресурсів. А ще ми маємо намір щомісячно видавати окремим додатком до літературно-мистецької журнал-газети для школярів «Сузір’я» освітньо-екологічну газету для школярів «Дай лапу». Деякі інформації друкуватимуться у цьому виданні англійською мовою. Все це робитиметься для того, аби привернути увагу світової громадськості до наших чотирилапих друзів. Закордонні благодійники уже проклали до ведмедів стежину. Недавно тут побував голова Міжнародної організації захисту тварин Амір Халіл. Слова подяки Уряду України, зокрема, міністрові екології та природних ресурсів України Миколі Злочевському за створення реабілітаційного центру для ведмедів висловило керівництво німецького відділення РЕТА - міжнародної організації захисту тварин, що є філією однієї із най чисельних організацій США, яка об’єднує понад 2 мільйони. Таких листів зараз надходить чимало.
Українська та світова громадськість стоїть горою за звірів, яким в урочищі Рабачинка, поблизу Синевира створили безпечні і належні умови для їх життя.
(Далі буде).
Коментарі
Разом з тим це майстер-клас з написання розповідей, репортажів від нашого ректора Василя Тарчинця.