Василь Тінський у неповних сімдесят залишився вдівцем.
Дружина ніби й не хворіла, але смерть не завжди вибирає хворих.
Він кохав дружину. Після смерті при зустрічі з кимось обов'язково пускав щиру й гарячу сльозу, згадуючи супутницю життя, з якою виростили і у світ вирядили п'ятеро дітей.
Він був ще дужий чоловік. Звалив на себе всю роботу, яку зовсім недавно виконували удвох: четверо корівок, овечки, свині, кури... А ще ж город, трави скільки треба накосити й насушити для тої худоби на всю довгу гірську зиму.
Василь робив з раннього ранку до пізньої ночі. І в тій роботі якось приглушалася невимовна туга за коханою. Труд був ніби своєрідним наркотиком.
При першій можливості – наодинці не пив ніколи! – залюбки сідав з кимось за стіл і вихиляв пляшку-другу. Він міг випити і любив випити. Тепер йому була свобода: дружина не пиляла його за те, що знову прителіпався додому п'яний. Але не зловживав цим.
Тінський жив на високім узгірку, в кінці села. Звідси було добре видно протилежну гору Котиху. На її вершечку стояла скромна старенька смерекова хатина. У ній одиноко жила Совбанова Маруся.
Колись, у далекій молодості, тулився до дівчини-красуні із золотими косами й запахущо-пишними губами. До солодкої знемоги літніми ночами вціловувався у її уста медові і волосся ароматне вдихав...
Але сватів послав до сусідки Марусиної, сміливої Ганни-чорноокої та стрункостанної. Якось так вийшло...
Скромненька Маруся так і залишилася одна: спочатку з батьками жила, а коли вони відпливли у світи незнані – зовсім самотиною зосталася. Сама косила. Копала. Збирала. Носила. Стелила...
Трагедії з самотності ніби не робила.
Василеві за довгі десятиліття ніколи ні словом, ні поглядом не дорікнула за його вибір. Хоча в душі у її що коїлося за всі ці роки Василевого щастя – знала тільки вона...
х х х
...Якоїсь недільної днини, коли весняна хвиля била не тільки у гірські груди, а і в людські серця – Тінський довго сидів на причілку своєї хати і дивився на той бік гори Котихи, на вершечку якої чорніла хатинка Марусі. У ньому щось давнє-давнє ворухнулося, зігріло й затужило водночас. «Чого б нам не вернути те, що втратили? – думалось йому. – Маруся одна, і я вже один, то чому б? Адже одному і в раю недобре...»
Він подібне часто думав. У нього все виходило гарно і гладко. Як по-писаному.
Тож увечері, щоб менше людей бачило і не чесало потім язиками, зодягнув на себе костюм, який не був на ньому ще аж від похоронів дружини, бризнув дешевим одеколоном, для хоробрості хотів навіть хильнути, але передумав, узяв з собою пляшчину самогонки, й рушив горою вниз, перейшов потічок і заспішив на гору, до Марусі.
Йшов важко, а не як колись – просто злітав на неї. Роки-и. Але душа співала від очікуваного щастя, що вже не сам буде у цій гірській глухомані, а з жінкою, яка колись могла стати його другою половинкою...
Справді, не вийшло тоді, то чому б тепер не спробувати? Краще пізно, ніж ніколи.
Він завжди був на доброму, поважному рахунку в селі: небідно жив, хазяйство в порядку тримав, діти гарні виростив...
Крокував до Марусі упевнено.
Так справжній господар крокує до своєї хати, яку звів своїм мозолем.
Ось і її подвір'я – необгороджене, якесь таке запустіло-самотнє, як і життя господарки.
Така ж і хатина – аж почорніла. Від старості чи від одинокості її мешканки – хто знає. Це не те, що в нього, Василя: будинок – мов дзвін. Лише жити. Діти порозходилися. Ніхто не заважає.
Зайшов у сіни. Тихо. Пусто. Напівтемно.
Узявся за клямку, яку упізнав ще з тих своїх молодецьких літ.
Ступив через поріг.
У хаті було затишно й світло.
Маруся сиділа край стола.
Василь несміливо, якось ніби аж винувато став перед господаркою, а не як тоді, в буйній молодості.
Поклонився.
– Чого ж ти став, – глибоко зітхнула. – Сідай уже, кидь прийшов... – Через мить продовжила: – Я виділа у вікно, як ти піднімався. Добре, що місяць світить і... Не тяжко у такі роки на таку гору дертися?..
– Е-е, – крекнув. – Хіба то ще роки? Ще й сімдесятки неє...
Роздивлявся по хаті, у якій не був кількадесят років. Тут майже нічогісінько не змінилося. Той же старезний стіл, глиняна піч, тільки вже осучаснена, блискучим кахелем обкладена. Дерев'яне ліжко, образи на стіні... Да, нічогісінько не змінилося. Тільки хазяйка змінилася. Не щебетала, як колись, не дзвеніла, а продовжувала сидіти на лавці, склавши на стіл великі від роботи руки.
Говорили про се, те, десяте.
Василь не наважувався почати бесіду, заради якої прийшов.
– Може хоть по двадцять грамів пропустимо? – спитав, виймаючи пляшчину з нагрудної кишені піджака.
– Чого би й ні? – мовила Маруся. – Ачей ниськи свято, неділиця...
Василеві це наддало сил. І після третього погарчика сміливо пішов у наступ: чому б їм не зійтися і жити? Адже в нього файноє господарство, все коло хати: сінокіс, ліс, а це – дармові дрова, вода до хижі проведена. Телевізор є. Не те, що в неї...
Говорив так запально й переконливо, що на якусь мить йому здалося: все, справу благополучно завершено.
Маруся лише сиділа і ледь помітно гірко-прегірко усміхнулася. І в усмішці тій гість не побачив нотки іронії. Іронії людської долі...
Чоловік ще щось говорив. На душі йому було світло й красиво, як за вікном. Краса природи весняними ручаями вливалася у його душу.
Маруся ж мовчала. Тільки раз за разом стиха зітхала, притакувала.
– Ну що, так і рішили? – піднімаючись, сміливо підійшов до неї близько. – Коли можеме перевезти твої речі до мене?
Господарка теж встала. Дивилася у його очі. Суворо так і спокійно дивилася. Так завжди дивляться люди, за якими – чиста правда.
Після якоїсь паузи мовила твердо і прямо:
– Не спіши. Сядь. – Передихнула. Мить якусь мовчала. Важко мовчала. Він це відчув. – Тогди-сь ня не видів, коли я була молода? Погрався зі мною, а під вінець пішов з другою? І як всі ці роки тяжко жила, без чоловічої ласки і любові, ти не цікавився ні разу? Бо був щасливим. А я теперки вже нічого не хочу міняти. Як жила, так і дожию... Не дав Бог щастя до обіду, а по обіді що вже... Коли стрічала десь твоїх дітей – серце кров'ю обливалося, бо се могли бути наші з тобою діти. Мої і твої-і! – скрикнула. Аж голос надірвався. Кашлянула. – Налльи ще там своєї самограйки.
– Та вже-сьме випили, – несміливо якось Василь. – Кідьби-м знав – узявби-м більше.
– Неє? Не може бути. Ет, шлях би го трафив, як то неє.
Маруся прожогом у сіни, десь там у чомусь гримкотіла і занесла зеленкувату пляшчину.
– О-о, «Московська», – здивовано окнув Василь. – Я вже много років не те що не пив, а й не видів її. Відки в тебе?
– Відки? – Маруся дивилася на Василя широко розплющеними очима. – А се з трьох ящиків, які мої батько-мати, царство їм небесноє, ще купили були на мою з тобою свадьбу. Але не сталося, як кажуть. Коли у хаті було якоєсь великоє свято – я все по єдній виймала і на стіл клала.
Лишилася остання, яка й дочекалася свого часу. Пийме за нашу свадьбу! – аж скрикнула.
– Та ти що? – аж встав передивований гість. – То вже сорок з гаком літ.
– Сорок і два, – уточнила хазяйка.
– І не спортилася?
– А зараз і перевіримо, коханий мій і любий мій – та не мій. Кажуть, що водка не псується. Як стара любов. Га?
Василь пив, не закусюючи, але спиртне його вже не брало.
Маруся теж не п'яніла.
– І так, мій любий Васильку, пішло моє життя ні за цапову душу.
– Невже ніхто не сватався? Я чув, бо сільце нашоє маленьке і всі про всіх знають, що Пересоляк, Михайлів син, хотів, обись за нього пішла, і Федин Микола, що вбило го дерево у Костромській на заробітках...
– Йой, ци сватали. Айбо я лише тебе любила, лиш тебе у своїм серці носила.
– А тетерки що? – У Василеві стрепенулася надійка. Ніби малесенький вогник серед глупої ночі.
– Теперки? Гм-м, теперки. Тілько попіл з вогню мого душевного і болю лишився, от що.
Мовчали.
Зараз і мовчанка багато про що їм говорила.
– Кажеш, що й ти одинокий. Ні, ти не одино-окий. У тебе – діти, внуки є.
– Є то є, айбо де они? Київщина, Тернопільщина, Росія... По заробітках ходили, та там і гнізда свої звили. Кідь би хоч хтось із них туйки лишився. Се з єдного боку. А з другого – що їм було туйки робити?
– Е, жили наші діди-прадіди, та вони б жили. Уже колгозів дурних неє. Роби на себе.
– А молодь не хоче так жити, як жили наші діди-прадіди.
– Айбо в тебе, Василю, є жива душа, яка десь думає про тебе, – повернула розмову співбесідниця. – А хто в мене? У брата, що десь у Карелії згинув, дітей не було. Близьких родичів у селі не маю. Хто мені радіє і кому я порадуюся, хто над труною моєю сльозу пустить, заридає? Косицю хто на могилі посадить? І все це з-за тебе, Василечку мій золотий... О-о, Господи милосердний, за що так покарав, за гріхи які-і? – та й заридала, бо вже не могла втриматися, хоч як хотіла, аби виглядати перед ним сильною. Це було понад її сили.
Василь не знав, що робити: втішати чи втікати?
– Бізівно, звізда моя така. Дикої жіночої самотності... Тяжка звізда... – говорила крізь схлипування уривками...
х х х
...Повертався додому не весело й мрійливо, а журливо й розбито. Ніби камінь важкезний у гору ніс. Це ж вийшло так, Господи милосердний, що з-за нього людина... Поламав чужу судьбу. Молодий був, безпечний, герой, як усі в таку пору життя. А, може, тому й над ним так доля позбиткувалася на схилі років, що дає напитися з прегіркої чарки одинокості? Рано кохана відпливла у світи інші. Галина-дочка глупо так у землю гнити пішла. Та й діти майже забули про нього, хоч він їх так любив піклувався про кожного...
Хто його знає, цей світ хитросплетений-переплетений, хто, кому, за що, коли й, можливо, головне – чим платить. Адже у Всесвіті, мабуть, давно вже ринкові відносини, як тепер звикли казати. За все треба платити. Рано чи пізно. Тобі чи твоїм нащадкам...
Звізда самотності, мов дамоклів меч, висить над кожним, яким би він не був щасливий.
І Василеві самотність в очі нахабно зазирає. Але він хоч ті роки, сімейні, був щасливим, зазнав радість батьківства й дідівства.
А вона, беззахисна Маруся, під старість іде, а всього цього, заради чого, зрештою, і живе челядник, не звідала. І як точно вповіла: звізда самотності.
Тяжка звізда людської одинокості...
х х х
Ніч брела вже до світанку.
Не спала шістдесятирічна Маруся у сльозах.
Не спалося й Василеві.
Перевертався.
Нило серце.
В хату і долю кожного світила його звізда самоти...
