Це було за часів СРСР.
Радянська влада ще міцно стояла на ногах.
Я працював у її регіональному штабі: інструктором оргвідділу обласного виконавчого комітету. Змушений був поміняти улюблену роботу в редакції обласної молодіжної газети на ненависну чиновницьку, бо не мав де прихилити голову. А в облвиконкомі житло можна було отримати значно скоріше. Але, як полюбляє повторювати один мій добрий знайомий – талановитий журналіст, прекрасний поет, але змушений, аби вижити і сім»ю прогодувати, працювати чиновником: «Якщо хочеш мати те, що хочеш, мусиш робити те, що не хочеш. Свої чиновницькі перипетії я потім описав у романі «Сльози Святої Марії».
Життя є життя. До мене часто зверталися рідні, друзі, знайомі: тому треба було сина прилаштувати десь на навчання чи роботу йому знайти, квиток на потяг до столиці дістати чи посприяти у вирішенні десятків різних питань. І я їх ніколи за це не осуджував, а по можливості старався допомагати людям, особливо ж горянам, яким усе тут, на благодатній рівнині, давалося все і дається важче, аніж місцевим, корінним мешканцям.
Моя мати мені не раз казала: «Помагай іншим – і тобі Бог поможе». Я завжди так поступав і до скону літ поступатиму: можу допомогти – помагаю.
Коли ж, отримавши квартиру, я полишив обласний Білий дім – мене почали не впізнавати мої вчорашні нібито добрі приятелі.
Потім я знову опинився при владі – вони раптом «пізнали»...
Став безробітним – знов забули...
Я таких людей називає флюгерами.
Люди є люди. Не тримаю на них за це найменшої образи. Справді, навіщо я їм потрібний, якщо з мене користі як з козла молока?
Була в мене одна далека родичка. Їй завжди щось треба було. Якщо відверто, я вже боявся її дзвінків. Цікавилася для етикету, як маюся. Потім уже викладала свою проблему. Але коли починала запитувати, як мається моя мати, яку вона бачила, може, раз у житті, а далі як маються кожна сестра моя і брати, то я вже знав, що прохання буде важким для виконання, занадто важким... Не витримував, переривав її: усі, Богу дякувати, добре маються. Кажи, що тобі треба...
Якогось дня у двері мого облвиконкомівського кабінету постукали. Поріг переступила моя колишня однокурсниця, яку я не бачив багато літ. Я аж отетерів з несподіванки:
– Якими судьбами, Віолетто?
– Завітала сюди по справах, то й вирішила зайти...
Переді мною стояла сама скромність, невинність, чарівність...
Але я добре пам»ятав ще ті часи, студентські. Коли на першому курсі, не маючи в що взутися, ходив на заняття у простих дешевеньких кедах... І вона при всіх однокурсниках назвала мене бараном з гір. І це не тому, що я був тупак у навчанні, а лише, мабуть, тому, що не мав у що пристойно вдягнутися. Да, вона була не я: від неї несло дорогими парфумами, стрункі ніжки красувалися у модерних блискучих туфельках...
Та не подавав виду, що все те добре пам»ятаю, що її слова печуть мене й донині.
– А ти така ж вродлива і сяюча, як і колись, Віолетто...
Я відверто брехав. Бо таку брехню люблять жінки. А ця дівчина мені не подобалася ніколи.
Не відставала у цьому й вона:
– А мені стало так гордо, коли дізналася, що ти в самому штабі обласної влади трудишся. Це ж наші люди так ростуть...
Я знав, що радості від цього у неї не могло бути, скоріше навпаки, бо справді яка може бути втіха від того, що баран з гір опинився у якомусь високому чиновницькому кріслі? А вона, гордовита міська пава, змушена йти до нього на поклін... З розповідей своїх подруг, які зверталися до мене з різних житейських проблем, мабуть, знала, що якщо можу – обов»язково допоможу. Тож я був упевнений, що і їй щось треба, інакше б вона ніколи в житті не удостоїла мене своєї уваги...
Ми, як годиться, говорили про се, те, десяте: хто де з наших прилаштувався, вийшов заміж, переїхав...
Я навмисне не цікавився, де гостя зараз трудиться.
Хоч роботи в мене було, як завжди, багато. Час був у високій ціні, але я не міг відмовити Віолетті у спілкуванні.
– Чи не підемо на каву? – раптом запропонувала вона.
Студентом я не міг про таке і мріяти, щоб міська пані позвала барана у кав»ярню. Справді, як гордій дівчині з гірським бараном-архаром у такому пристойно-культурному місці...
Щиро подякував, показавши на купу паперів, які чекали на мене. Якось іншим разом, мовляв...
Бесідував з нею так мило й приємно, що прийшла могла подумати: я забув ті її майже десятирічної давності тихі образи-насмішки...
Ждав, коли вже вона нарешті щось попросить. Я, звичайно, поможу, якщо зможу. Нізащо не відмовлю. Хоч і був бараном. Барани, вони такі тварюки, що не лише рогами б»ють... Не опущуся до такої низості: відмовляти у помочі лише за те, що у студентські літа вона обзивала й насміхалася... Стану вищим. Допоможу, але пограюся...
Коли заходили до мене мої деякі занадто скромні земляки, то я сам запитував, що їх привело, яка проблема. Віолетту я про це не питав. Нехай сама...
Вона, звичайно, минуле теж не забула, я був упевнений.
Але що їй треба? Які житейські обставини змусили її прийти до того, кого за людину не вважала?
Чекав прохання, чека-ав....
А потім як почну гратися з нею: зателефонуй пізніше, відтак ще пізніше... Прийди тоді й тоді... Хоч тут баран з гір трошечки відіграється.
Але вона не дала мені цієї можливості.
Бо ніякого прохання від неї я так і не дочекався.
Віолетта, гречно відкланявшись, вийшла, так нічогісінько й не попрохавши...
