Це був 2010 рік.
Тоді я балотувався у депутати Закарпатської обласної ради. По своєму рідному району. На окрузі нас було семеро претендентів. Великих надій бути серед них першим не було, та все ж мої земляки, друзі переконали мене йти на вибори.
- Зрозумій же ти, що нічого не губиш, а отримати можеш багато. І нам поможеш, маючи депутатський, хоч і обласний, мандат... Усе-таки яка не є, а влада.
Вони знали, що казали. Бо я завжди готовий був помогти, адже сам пробивався у житті без чиєїсь допомоги і знав на своїй шкурі, як це важко.
Потрапив я у село, де колись закінчував середню школу і тому багатьох людей там знав.
Зайшов до будинку вчителя. Він готовий був піти між людей, агітуючи за мою персону, бо знав мене ще з шкільних літ.
Ми сиділи за столом, бесідували. Раптом до кімнати зайшла його сусідка, і моя давня знайома. говорюча жінка. Симпатична, як на свої літа, Домогосподарка, бо де в гірському селі знайдеш роботу, за яку б платили? Ще в радянські часи, коли я працював інструктором облвиконкому, вона якось вислідила мене, коли їхав додому, і слізно просила, аби я посприяв влаштувати її єдину дочку, яка саме закінчила медичний факультет університету, на роботу в обласний центр. Лікарем. І я виконав її прохання, бо знав, як тяжко росла без батьківської ласки, бо півсирота, як поступала, вчилася... Без усякої винагороди я це зробив.
Утрьох говорили про се, те, десяте. Вже збиралася йти, і я - теж
- Чула, що ти балотуєшся у депутати? – поцікавилася, коли ми ступили в коридор.
- Що з того, що балотуюся, - неохоче відповів я. – Тепер за кандидатів платять. Гроші вирішують все....
- Правду кажеш. Мені вже заплатили, щоб я проголосувала за... – і назвала провладного кандидата. Бо і влада була така слабка, що за її претендентів треба було платити. – Але заплатиш ти – й за тебе проголосую...
Я спинився, як укопаний. У мене не було слів.
І тої миті, саме в ту секунду ясно зрозумів, що ніколи не стану депутатом. Бо якщо людина, якій ти колись допоміг – і та просить зараз гроші за свій голос, то що вже говорити про інших?.. А потмі люди між собою дивуються: диви, ми вибрали його депутатом, а він нічого не робить. Он дороги які, роботи нема, порядку нема...
А що ви хочете, шановні? Він же з вами розплатився. Купив вас, як будь-який товар, то які до нього претензії?..
Я не сердився на ту жінку. Чого за правду сердитися? Навпаки, в душі був вдячний, що вона відкрила мені очі. Що люди, навіть мої земляки, бідні верховинці, горді люди, за гроші здатні на все. Ось що зробило з ними життя, сувора реальність.
На жаль, на превеликий жаль...
