– Побив би їх Бог і сесі гори, – сердито сплюнув того вечора мій хазяїн Петро, повернувшись десь із Севлюського району. Їздив туди за якоюсь шестернею для колгоспного млина. – Там, у низині, сади цвітуть, як молоко, люди землю засівають, засаджують, а туйки ще сніги і сніги... Та й земля тота низинна – золота: що не захочеш – вродить: і помідорчик, огірочок, і диньку, і грушку, яблучко, і ягідку, малинку, виноградик, і персик, абрикосик... – він так ніжнесенько, пестливенько називав усякі овочі-фрукти, половину з яких я не те що не куштував, а навіть не бачив.
Мені, малому, було важко уявити, що десь, зовсім недалечко, куди за день можна з'їздити – туди й назад, є така багата земля і вона вже квітне, а в моїх краях ще стільки старого снігу... Лиш де-не-де перші проталини, та над урвищем, на осоннім боці, над потічком – перші квіточки мати-й-мачухи золотіють...
– А ти не бурчи, – не сердито, як завше, а напрочуд лагідно мовила до нього його дружина. – Усе ти ся щось не любить, як кудись поїдеш. На тебе дороги недобре дійствують.
– Та де би ня не їло, Христино, коли ми туйки з рана до ночі робиме, як воли, а нич не маєме. А там, у людей – і винце своє, і томати, салатики всякі...
– Тебе з того всього май більше винце й гризе, – не дала йому докінчити перелік багатств жінка. – О-о, ти би у тому винці днював і ночував.
– Айно, як тот Діоген, що недавно в толоці читала про нього Диричова Анна, школярка. Заліз би в бочку і кукав відти на білий світ, – уже геть миролюбиво додав Петро.
– А в нас зате – молочко, м'ясце, булька, капуста...
– Айбо в них – і те, й другоє, і не мучаться так, як ми у цих Богом забутих горах-полонинах. Бодай позаривалися. Налльи ми децу, бо ня фрас бере.
Він, втомлений дорогою, сидів чинно край дерев'яного стола й курив дешеву цигарку «Верховина», заклавши ногу за ногу. З гумового чобота на підлогу капало.
Маленькі синочки Романко й Степанко вже посопували на ліжку. Я, їхній наймит, сидів на печі й грівся, уявляючи ту казкову рівнину на Севлющині, де в цю пору все чарівно цвіло-буяло, а тут біліли ненависні сніги, мовби насміхалися з весни.
– І чого туйки наші предки оселилися колись, що їх сюди, в цю верховинську глухомань потягнуло, що звабило? – продовжував своє Петро. Він завжди так говорив, повернувшись із своїх доріг.
– Як ти щось уповім – нараз перестанеш бурчати, – знову Христина – тепло так, гарненько, ставлячи перед ним миску вареної капусти і картоплі – вічної і древньої верховинської страви, яка, одначе, ніколи не приїдалася.
– Га, а що ти мені такоє можеш уповісти, – гакнув хазяїн, махом хильнувши з погара налитий самогон-первачок. – Ге-ех. – І погладив себе по грудях, задоволено так, красиво. – Аж ня загріло.
І почав їсти. Смачно. Красиво.
Перед ним сиділа Христина, склавши на колінах натомлені за день червонуваті руки.
Мовчала. Вичікувально мовчала.
– Но та що за новина? – Не витримав чоловік і ніба байдуже спитав. Але його цікавило.
Новини всіх цікавлять.
– О-о, ще й яка-а, – аж заспівала Христина. Її красиві очі аж світилися.
– Но та кажи вже, кажи, – якось прохально-примирливо Петро.
Нічого не відповівши, жінка з шухляди стола вийняла конверт і поклала перед ним.
– Що се? – спитав хазяїн, обдивляючи його. – Туйки щось не по-нашому написано.
– Ото-то й є, що не по-наському, – торжествуюча дружина. – До нас у гості приїжджають чехи.
– Че-ехи-и? – перестав жувати Петро. Підняв очі на Христину. Ніби то не люди повинні були навідатися, а якісь інопланетяни. Я теж перестав дрімати й видивився на неї. Бо доти не те що ніяких іноземців бачити не доводилося – я навіть за межі своєї рідної Черленої Купелі рідко ступав – хіба що в сусідні Громове, Березову Падь, Підголицю, куди могли понести мене ноги. А тут одразу – чехи-и. Ого-го.
– То наші родичі по мамі, – вела хазяйка... – Її сестра, а моя тітка. Я тобі розказувала про неї. Як служила там у єдного нотаря, та так і не вернулася домів по війні. Вийшла заміж за чеха, айбо дітей своїх не мають...
– А ти звідки всьо знаєш? – Петро.
– Відки. З письма. Возьми, почитай.
Але Петро читати не збирався. Він продовжив жувати.
– Она, тітка Софія, робить у дитячому будинку, а її чоловік якимсь контролером. Жиють у його домі, в Моравії десь...
– А коли мають приїхати? – перебив її Петро. Йому, мабуть, нецікаво було вислуховувати, ким працюють і мешкають де ті загадкові чехи.
– Пишуть, що на днях. Коли точно – не знають. Кортить її, тітку, рідних своїх стріти, на свої любі гори подивити, в яких дитинство її минуло...
– Кідьби ї таки любі й милі, то не лишала би їх, не міняла на Чехію, – вставив Петро.
– Ти не знаєш, як тоги було, якоє життя до войни, з-за мадярів та чехів, – заступилася Христина за своячку.
– Бо ти дуже знаєш, якоє. Ще сама попід стіл на чотирьох бігала. Професорка, - буркнув Петро. – Життя. Що життя? В сих горах воно ніколи не було легким. Айбо люди не втікають у чужину.
– Тадь ти сам лиш перед сим проклинав сесі гори, Петре...
– Но та й що, що проклинав? Що, я і вповісти нич не можу у своїй хижі?...
Довго подібна бесіда точилася між ними. Це в них так часто траплялося, дискусійно. Задля цікавості їхнього життя.
Коли я вже засинав, ще чув, що Петро й Христина журилися, як їх прийняти, чехів? Се тобі не прості гості, а з-за кордону. А хто їх знає, які в них там прийоми. Вони ж принесуть подарунків усяких, і їм треба віддячитися за це. Та й не лиш за це: родичі ж...
«Боже, – уявлялось мені упівсні. – Якщо у якомусь Севлюші, де був нині хазяїн, сади цвітуть, а це в нашій області, то що там, у Чехії, робиться? Може, і відцвіли вже і люди черешнями ласують першими... Бо, уявлялось мені, чим дальше від Черленої Купелі, тим, мабуть, тепліше, краще...
На другий день Петро зранку пішов собі у свій млин, а я лишився з хазяйкою. Вона мене навіть у школу не пустила, у перший клас, бо треба порядки наводити.
Її синочки гойдалися в дерев'яній колисці, а ми з Христиною чистили все, що тільки можна було чистити: ніжки стола, стільців, лавиць, підлогу, двері, пороги, піч, плиту, образи на стінах, миски й ложки...
– Ви казали про подарунки, – звернувся я до хазяйки. – А мені щось чи принесуть? Ци знають вони, що у вас служить чужий хлопець?
– Аяк, – безпечно мовила. – І черевики, і й сорочку, й курточку, шкіряну...
В мене аж дух перехоплювало: і шкіряну курточку? Та в усій школі нашій, Черленокупільській початковій школі ні в кого такої курточки нема, лиш у куфайках усі ходять, а в мене – буде... Господи мій милосердний, і на мене ти зглянувся, на слугу...
– А відки вони знають, що мені треба? Який розмір?.
– Я їм казала, – впевнено відповіла Христина.
«Де? Коли? Яким чином це було сказано?» – не допитувався я в неї. Просто вірив їй, як усі малі вірять старшим. За них, хазяїв, за діточок їхніх не допитувався я: їм точно всього накупують, а от мені, чужому...
І я з усіх сил старався. Навіть сніг довкіл хати позгрібав, до самісінької землі почистив, скалочки всякі повизбирував, гілочки... Хотілося, аби й у нас уже весну щось нагадувало, а не сніги до самого порога нахабно сунулися...
Мив, ножиком обскрібував з дерев'яних стін усілякий бруд, кожну шпаринку вичищав, кожну сходинку, камінчик кожний обмивав... Почервонілі руки мої не відчували холоду, а тіло – втоми. За черевики, сорочку, особливо ж – ку-урточку. Господи, та я б усі хати нашої Черленої Купелі помив, пообскрібував, почистив, а не лиш хазяйську...
Петро, прийшовши ввечері, аж охнув, чого від нього звичайно важко було дочекатися:
– Та ви туйки і справді потрудилися – еге-гей!
Він пройшов своїми брудними чоботами по чистенькій підлозі, яку я так старанно мив... Мовби по душі моїй пройшовся. Але мовчала дружина його, змовчав і я.
Вночі мені приснилася прекрасна мить: як у хаті на дерев'яній лавиці сидить ота тітка Софія з чоловіком-чехом. Біля них – мішок, з якого вона виймає подарунки: хазяйці, Петрові, синам... І – мені: шкіряну куртку, на якій аж виблискує металевий довгий замок, кишеньки, що застібуються.
– І черевики тобі, ось, – подає. Я відразу взуваю їх – трошки завеликі, але я підросту. Жовті, красиві, аж блищать, мовби до мене і до світу всього посміхаються.
– От і ножик ще в додачу, – простягнув. Точнісінько такий, про який я мріяв. Ну й тітка Христинина, ну й Софія, Бог би їй дав здоров'ячка та щастячка на тисячу літ. Яка добра та щедра душа, Господи. Якби вона була моєю хазяйкою, аби я в неї служив, який би був незмірно багатий і щасливий, який... Ех. І спитати хотілося: «А не треба вам наймита, в Чехії? Я залюбки піду до вас за такі подарунки. Усе робитиму, що би ви не наказали, без вагання і сумніву, чесно. Я ж у Оленчуків служу добросовісно, і вони хвалять мене матері моїй і батькові....»
А вона гладила мене по голівці, ніжно так і ласкаво, як ніхто й ніколи мене не гладив. Я був на сьомому небі.
Щасливий сон дитинства, одна з найпрекрасніших митей світанку мого життя. Хай навіть увісні...
– Вставай, у школу треба йти, бо вчора сь пропустив, – будила мене вранці Христина. «А черевики, а курточка?» – хотів я спросоння спитати її, бо все те багатство ще стояло перед моїми очима. Але до мене дійшло, що то був тільки сон, всього лише сон...
У школі я не міг витримати і про все розповів Василеві Бурчиковому, з яким улітку скотарили разом по Стинках, Купалищах, поза Ріг (назви урочищ). Хоч він і старший за мене, але я йому завше звіряв свої таємниці. Від заздрощів він тільки витріщив на мене очі, як булі.
Після уроків я по дорозі забіг додому похвалитися рідні, які подарунки ждуть мене. Спокійно і стійко все те вислухали брати і сестри, мати й батько, який хворий лежав на печі й тихо зітхав. Але ніхто особливо не зрадів моїй звістці. Мабуть, теж заздрили.
– Як будеш мати, тогди й радуватимешся, – тільки й мовив тато сумно та й глибоко закашлявся, вихаркнувши в ганчірку часточку свого болю в грудях... Він повільно згасав...
Але я вже не дослуховувався до його слів, а стрімголов летів до Оленчуків, своїх хазяїв. Там могли мене вже чекати й подарунки.
...Був сонячний провесняний день. По зворинках радісно жебоніли струмочки, земля поволі виповзала з-під снігового панцира, підставляючи свої груди сонцю, що пригрівало все більше й більше. Якась веселість витала довкіл, навіть у шумі старезного ясена, що схилився над нашою стайнею, мов древній мудрий і печальний страж.
У хаті Оленчуків усе було не так, як завжди. Серед білого робочого дня Петро лежав на постелі й смачно хропів. Малі синочки гралися на підлозі. Христина мила посуду.
Я, миттю переодягнувшись у домашню, робочу одежу, навіть не поївши, одразу взявся вологою ганчіркою старанно витирати підлогу.
Коли скінчив – спитав хазяйку, що би ще зробити для гостей.
– А нич уже не треба, – одповіла байдуже.
– Як? Чому? – аж задеревів я.
– Бо вони вже у нас були.
– Коли? – ледь видихнув.
– Нині. Посиділи малинко, погостилися. Та й пішли до других родичів.
– А...А...ч-черреви-ки-и... Ку-кур-рточку-у. м-мені... – Я втрачав дар мови від страшенного хвилювання. Не так цікавили мене чехи, як ті обіцяні подарунки.
– А нич не принесли ні мені, ані Петрові, ні тобі. Прийшли. Посиділи. Пішли...
У словах її не було ні осуду, ні жалю, ні злості, які б у ній неодмінно грали, якби це так сталося насправді. Я її вже добре знав... Але що я міг тоді вповісти безправний наймит? Це вже потім на Петрові я побачив новенькі черевики з товстою різьбленою підошвою з натуральної шкіри, яким зносу не було. Христина вдягнулася у новеньке плаття... Розмальовані й барвисті папірці від цукерок згодом я знаходив у найрізноманітніших місцях обійстя... Лише для мене, чужого наймита, нічого не знайшлося серед тих дарунків із закордоння...
Це все буде потім, а тоді, почувши від хазяйки ту звістку, я тільки присів, прямо на підлогу, мовби у груди у мої щось сильно бухнуло.
Як це так, ну як це так? Було наобіцяно, такі гості, а мені – анічогісінько-о? Я ж так старався, я так чекав їх, з такою надією...
Не мала з того особливої жури ні хазяйка – теж трохи підпила, ані її Петро, який, вельможно розкинувшись на ліжку, блаженно похропував, ні тим паче маленькі Оленчуки, що весело бігали один за одним по підлозі.
А у вікна...
А у вікна пругкими крилами била радісна весна – великий спільний дарунок-празник усім живущим у цих горах, снігами забитих і Богом забутих...
