Опівнічні телефонні дзвінки найчастіше приносять біду.
Таким був і той, що увірвався в мій перший сон.
– Алло, алло, вас викликає Майдан... Зараз будете говорити...
У мене частіше забилося серце – телефонували з мого краю. Значить, сталося щось дуже лихе, якщо турбують так пізно. Найперше боявся за маму. Їй – вісім десятків... А ще ж сестри, брат, їхні сім'ї...
До мене добивалася старша сестра. Вона взагалі рідко мені дзвонила.
– Як ся маєш, братику? – вона завжди починала. Але цього разу голос у неї був якийсь геть надломлений, аж грудний, мовби щось немилосердно давило його.
– Господи, що сталося? Як ти в Майдані у такий пізній час? Додому доберешся як? – нервово тараторив я, знаючи, що з її присілку, як і з нашої Черленої Купелі, телефонного зв'язку зі світом нема. Буває, щоправда, у день виборів. І все. І доріг нема. Дика глуш на межі другого і третього тисячоліть.
– Я з Майдану. Ледве визвали тебе телефоністки з району.
– Та що сталося, кажи вже, – не терпілося мені. – Чи всі живі-здорові?
– Не переживай, усі, Богу дякувати. Лиш мама геть слаба. Де йде, там і впаде. Як дітина...
– Ну, а що все-таки сталося?
Чув у трубку, як вона схлипує, стримуючи себе.
– В мене... сталася... біда... – ледве вимовила і зайшлася голосним плачем.
– Алло, алло, – алокав я, та в трубці чувся тільки безутішний плач.
Ми довго тримали лінію, кілька разів телефоністка хотіла перервати нашу бесіду, але впрошував її не робити цього: ви ж чуєте, горе в людини... А яке саме – ще й сам не знав.
Врешті, з душевними потугами, плачем-стогоном виповіла, що в неї від блискавки згоріла хата. Залишилися тільки обвуглені смерекові стіни. Добре, що вдень сталося нещастя. Люди збіглися з відрами, потічок – поруч, і не дали згоріти дотла. Пожежники? Як до них докричишся з того глибокого межигірського провалля? Та і як би вони добралися, коли недавня (та й давніші) повені геть поруйнували дорогу, яка петляла у підніжжі двох гір, тулячись до струмка, який у зливу ставав її немилосердним звіром-сусідом. Навіть танк чи всюдихід не пройде. Я це знав. І частинка мого труда у хатині тій сестриній була...
– А Іван де? – спитав про її мужа, а мого шовгора. Він часто виїжджав у східні області України на заробітки. Треба ж якось виживати, дітей четверо зодягати й годувати. Якось повертався із таких заробітків, на радощах хильнув зайвого... І все те, що за півроку заробив – украв...таксист, який підвозив його.
– Сього літа вівчарить, а полонина – сам знаєш, як далеко. Як йому передати? – Сестра говорила крізь сльози, аж охрипло. – За сиром буде йти Клев'яник, то вже передасть. Та приїдь, Митрику, – заблагала. – Щось поможеш...
– Радий би, сестрице, приїхати, айбо що я там тобі поможу? Чим? Теж плакатиму з вами? Ти ліпше передай мені автобусом в Ужгород на автостанцію диспетчеру один екземпляр акту обстеження.
– Який акт? – аж злякано спитала.
– Обстеження акт. Це комісія має бути, із сільської ради. Піди до голови села, він повинен знати...
– Е, Митрику, хто тепер поможе? Всі – бідні, нещасні. Ще так ніколи не було. Та ще й хижа пішла в повітря, – і вона знову заридала.
Серце моє краялося від жалю.
– Не плач, дорогенька, бо сльозами не поможеш. А я туйки з тим актом піду до обласної влади. Там мої друзі. Поможуть. А ти теж не сиди вдома і з тим актом та до голови району піди. Я йому зателефоную, попрошу. Лиш не тягни з актом, бо без нього з тобою і зі мною навіть говорити ніхто не буде. До голови сільради домів піди...
– Та ци захоче він морочитися зі мною, Митрику?
– Мусить захотіти. Ви ж його на те головою вибрали, аби він про вас думав...
– Теперки кожний за себе думає, а не за чужого. Митрику, кідь бись ти туйки був і сам його попросив, бо ти не знаєш, як тоті пани з простим челядником премудро говорять...
– Ти тільки так зроби, як тобі кажу. І чим скоріше передай мені в Ужгород один акт, а з другим – до голови району Зубанича.
– Йой, Боже мій, Боже, – знову заголосила вона. – Та мало я бідиці всякої маю, та ще й сеся на ня впала.
– Не з'їдайся дарма, не гризись, – невміло заспокоював я сестру. – А в кого під час недавньої повені хати позносило, люди погинули, худоба, все добро, нажите роками, з водою попливло... Їм ще гірше. Мусять витерпіти. І ти мусиш сесю біду перенести, небого. Я чим зможу – поможу. Та й влада...
Велику надію покладав я на обласну владу, де мої друзі – однокурсник і армійський товариш – займали висо-окі посади.
Мені вже не спалося. Згадувалося. Всеньке життя сестри-погорілиці зблисло перед очима. Як тяжко росла-виростала, у чотирнадцять літ без батька залишившись. Як ту хатину з чоловіком зводили, витягуючи з себе жили, не доїдаючи і не досипаючи. Аби не гірше, як у людей. Всяк живущий так старається. А тут – р-раз – і все вимучене в мозолях і поті, ви леліяне – в дим. Як покара за щось. Але за гріхи які, провини – перед Богом, перед людьми?
На другий день я зателефонував Зубаничу. Іван Федорович був головою села Майдан. Якогось пізньоосіннього дня я саме навідався до сестри, щось малював, особливо печальні схили гір, що могутньо, як журба, нависали над хатками. Хтось сказав, що в голови – день народження. Тож я зарамував одне з полотен, підписав і подарував Зубаничу. Ми зналися з ним здавна. Йому було приємно, що художник Граняк, живучи в області, не забув про нього...
Але Івана Федоровича в кабінеті не було. Я все пояснив секретарці, попросив записати і передати особисто голові.
Через кілька днів у мене вже був акт обстеження. Це була ніби моя вірча грамота, козирна карта у грі з владними людьми області, яких я добре і давно знав і які знали мене, художника Граняка, малюнки якого нерідко поміщалися на шпальтах газет і картини якого бачили на різних виставках. Я вірив їм, що поможуть, у біді сестрі моїй руку простягнуть.
Обов'язково.
Від її імені я написав заяву на ім'я голови області. І рушив у обласний Білий дім. Безпечно так, упевнено пішов.
– Прекрасно розумію вас, Дмитре Івановичу, але з таким проханням до голови я вас пропустити не можу. Прийомні дні в нього – остання п'ятниця місяця. Тож хай приходить сестра, – охолодила мій наступальний запал секретарка, яка знала мене ще з тих років, коли я працював у оргвідділі облвиконкому.
Зовсім не чекав я такого повороту-розвороту.
– Але ж по старій дружбі, Мариночко, Марино Михайлівно... Я тільки на хвилинку до нього... Розумієш, тут така біда впала на людей...
– Нічим помогти не можу. Він – зайнятий. Бачите, скільки керівників у коридорі, яких він сам викликав...
Вона була незламна, вперта й самовпевнена, як і всі секретарки начальників.
Помічника голови Петю – тепер Петра Петровича, з яким разом навчалися у одному вузі, на одному курсі, тільки на різних факультетах, у кабінеті не було. Де він – ні Марина з прийомної, ані сусіди – не знали. На нього надій було значно більше. Це ж при зустрічах не людина, а сонце, що сяє усмішкою.
Я покірно стояв під його дверима. Проходили коридором чиновники ще тієї, старої гвардії, моєї чиновницької епохи, віталися, розпитували і знову поспішали до своїх паперових айсбергів. Я їх прекрасно розумів, бо сам борсався у тому безкрайому і часто штормовому чиновницькому морі.
Врешті прийшов Петро. Рвучкий, енергійний, як вітер. Ще з якимсь чоловіком. Руку подав.
– Як діла, Діма? Ти до мене?
– До тебе, друже, якщо дозволиш...
– Почекай. Я – зараз.
І вони зникли в кабінеті. Дітися було нікуди. Я – ждав. Ми – люди, і всеньке своє життя когось чи щось чекаємо... Бо життя – це не лиш боротьба, як казав Маркс, але й чекання.
В кабінет Петра без стуку заходили й виходили з паперами службовці різних рангів і статей. Аж ось і він сам на порозі.
– О-о, Дмитро, я й забув про тебе. Вибач. Зачекай – голова терміново викликає...
І побіг. Мов хлопчик. Аж несолідно для такого високочиновного чоловіка. Хотілося й собі побігти за ним крикнути: «Мені теж треба до голови!» Але все це було тільки у думках. Насправді – не бігтимеш же ти за головним помічником, хоч ти й вільна людина, художник, творча особистість... Стій собі під чиновницькими дверима і думай про свої картини, творчо насичуйся, збагачуйся життям...
Врешті прийшов Петро. Я – за ним одразу, у двері, а то ще хтось знову перед мене шмигне і – знову жди. Правду все-таки речуть мудрі люди, що нахабство – друге щастя. Навіть тут, у обласному владному будинку.
– Ти – розповідай, – кинув до мене, піднімаючи то одну, то іншу телефонну трубку. Записував щось.
Зайшов якийсь чинуша. Петро розривався.
Врешті в нього випала вільна хвилина.
– Так у кого там у тебе хата згоріла? В матері?
– Боже борони, – замолився я. – Їй ще цього не вистачає. В сестри. Рідної. Четверо дітей. Не працює. Інвалід другої групи. На роботі руку покалічила...
Знову задеренчав телефон, але Петро вже слухав мене і не піднімав трубку.
– Кажеш, Майдан, – мовив він і натиснув на якусь кнопочку. – Іване Федоровичу, доброго дня! Як життя-буття? Запарка. Щодня. Як білка в колесі. Слухай, стрів я недавно твого земляка-художника Митра Граняка. В його сестри хата згоріла... А-а, він уже дзвонив тобі? Ну, поможи там щось. Хоч і нема чим, та знайди. Ну, бувай.
– Але ж ти вже телефонував Зубаничу, – з явним докором кинув мені Петро, хоч я зовсім не просив його за Івана Федоровича. Але не будеш ти вказувати чиновним людям. Це завжди небезпечно. Хай навіть це твій колишній однокурсник. Вони цього не полюбляють.
– Я – дзвонив, але з ним особисто не розмовляв, а з його секретаркою.
– Хто такі діла вирішує з секретарками, Дмитре Івановичу? Ну-у, ти дайош странє угля. А ще ж сам трудився на цьому чиновницькому поприщі – і такі прописні істини не засвоїв...
Я хотів сказати, що тоді не було в кабінеті Зубанича, але Петро вже слухав одну з телефонних трубок. Потім зайшов ще якийсь службовець, далі – ще... І кінця-краю тому не було. Петро розвертав переді мною страшенну діловитість, таку велику і значиму, що де там до якоїсь хатки, яка згоріла в далеких горах. І це правильно. Громадське повинно стояти вище від особистого. Так навчали комуністи. І це вже, мабуть, у крові.
Мені було аж ніяково сидіти і я встав. Та помічникові голови було не до мене. Його поглинули інші справи, мов круговерть, закрутили... Я стояв ні в сих, ні в тих. Люди виходили й заходили, телефони озивалися, пищали й цвірінькали, мов пташенята, яким ненька у дзьобику їсти принесла.
Я стояв. Мені вже було цікаво, коли ж до мене між тими суперважливими справами у Петра знову дійде черга.
– Петре, я хотів би до голови потрапити з цим питанням...
– З такими дрібницями – та до голови? – він серйозно і неодобрююче глянув на мене. В його очах заблищали сніги Північного полюсу.
– Для тебе – дрібниця, а для людей, які все своє життя у ту хату вклали – не дрібниця. Це – горе, велике горе, – скипів я.
– Ти можеш порозуміти, що в голови – глобальні проблеми, а не...
– Він, як комуністи колись, хоче ощасливити не окремо взяту людину, а все людство загалом. У даному разі – все Закарпаття, – мовив я з іронією в голосі.
Підозріло глянув на мене Петро, підозріло і не по-приятельськи. Я зрозумів, що тут я вже приїхав. З воза треба злізати.
– Тоді до кого з цією заявою, актом порадиш зайти? – дав зрозуміти, що вже йду собі геть.
Не відразу одповів хазяїн кабінету. Мабуть, був незадоволений, що я так про його шефа – з комуністами порівняв, недоброї пам'яті будівниками щасливого суспільства на всій земній кулі... А тут, у кабінеті, «вуха» можуть бути, як і в ті, комуністично-соціалістичні часи.
– Я в обласний Червоний Хрест зателефоную. Може, вони щось дадуть, – Петрові було незручно якось взагалі ні з чим мене випроваджувати від себе.
– Петрику, – почав я вже пестливіше, як дитинку, просити й переконувати. – Ну що той Хрест дасть? Їм би шиферу треба, якусь грошову допомогу, розумієш? Звичайно, щось із закордонних недоносків пригодилось би, і консервочка якась чи крупи пачечка, але тут – велика біда...
– Що ти мене, як дівчину непорочну, переконуєш, – перервав мою бесіду співрозмовник. – Ти з цією заявою зайди до заступника голови області – Михайла Івановича Напуди. Він очолює обласну комісію по гуманітарній допомозі...– Я розумів, що Петро хоче чим скоріше спектися мене. У нього і без мене клопотів...
Боже, як же я забув про Напуду! Ми ж в армії після університету служили в одній частині військовій, у однім наметі якось навіть ночували в горах, коли вчилися воювати у гористій місцевості, аби потім вміти вести бої в Афганістані... Але Бог милував, не послали нас туди... Майже всю ту ніч ми не спали. Мороз аж тріщав. Бесідували про все на світі, щиро ділилися болями сердець своїх... Такі сповіді зближують, здавалось би, на все життя...
І після того сто разів стрічалися, і завжди стосунки були між нами у найвищій мірі дружні.
Я ступив у приймальну Напуди. Впевнено так, солідно зайшов, мовби там із квітами й оркестром повинні були зустріти. Але нічого такого там не чекало на мене. Тільки секретарка. Тендітна і юна, як вранішня зоря.
– Чи є Михайло Іванович?
– Є, але він зайнятий. А ви хто?
– Людина. Закарпатець. Цього мало?
– Мало. Хто конкретно? Як доповісти про вас?
– Художник Граняк.
Хоч у приймальні були крісла, але присісти вона мене не запросила. Мабуть, живопис не любила. І художників, відповідно, теж. Та я присів сам: за чотири роки своєї роботи тут я заслужив на це. Та й до товариша на прийом іду... А це теж щось та повинно би значити.
Хоч хотілося спитати дівчинку: «У вас тут не заведено зараз запрошувати відвідувачів присісти, відпочити? За час моєї роботи це практикувалося...»
Я довго ждав, хоч про мене і доповіли. Як і до помічника голови, так і до його заступника весь час заходили й виходили люди, навіть не звертаючи уваги на секретарку, а тим паче – на мене, рядового відвідувача.
Лунали телефонні дзвінки, мов кулеметні черги. Секретарка випитувала їх, записувала, когось із абонентів з'єднувала з своїм шефом, когось – ні, а комусь просто брехала: його нема. І нині не буде...
Врешті у кабінет ступив я: Михайло Іванович, як досі при зустрічах на вулиці чи в коридорах Білого дому області, не кинувся мені в обійми, навіть з крісла не піднявся. Я бачив – він був страшенно зайнятий. Знав напевно, що я просто так не прийшов. До влади просто так не ходять. Значить, мені щось треба. То краще вже офіційно. Хоч і армійський друг. На його лиці була втома. Це теж неабияке мистецтво: навчитися виглядати завше втомленим для відвідувачів. І щоб природно це виходило, а не штучно. Хист артиста для чиновника – діло далеко не останнє. «У нас важко навіть начальником бути, - подумалось мені. – Але не настільки важко, щоб від начальницьких крісел добровільно відмовлялися...».
Розповів Напуді про свою проблему. Він дуже уважно слухав і дивився на мене. Але погляд його якихось аж скляних очей був відсутній. Ніби чоловік у кабінеті – й водночас його нема. Мовби ще в армії, на тих далеких військових навчаннях, у тому нічному наметі, коли надворі – ясний місяць і лютий мороз... Він був супокійний, мов камінь, тисячолітня брила. І це правильно. Бо кожну біду людську, горе в серце впускати – так надовго не вистачить чоловіка.
Такого я важко впізнавав його.
– Ти – голова обласної комісії з розподілу гуманітарної допомоги. А її з-за кордону сотні тонн надійшло: повінь. То споможи сестру, хоч вона і не від води постраждала...
– Якби міг, Митрику – сорочку свою віддав би, – щиро, як на сповіді, зізнався Михайло Іванович. Я вже дещо й перелякався: не дай Бог, ще й справді сорочку зніме з себе, а її розмір не підійде ні синам сестри, ані її чоловіку...
– Господом тебе молю – не треба цього, – заблагав я.
– Не смійся, Митрику, – напрочуд миролюбиво він. – Ми ж розуміємо один одного. Коли можна, то можна, а як ні, то...
– А що максимально може обласна влада дати погорілиці?
– Максимум – триста гривень. І то – як для тебе...
– Так?
– І це – межа. – Голос у нього був спокійний і дещо траурний. І погляд – твердий. Атомною бомбою не проб'єш, а не словом.
– Слухай, Михайле, яка б ця влада не була, але ви вже так не паплюжте її. Що людина купить за триста гривень? Пару листів шиферу? Краще вже нічого не давайте.
– А тут я вже нічого подіяти не можу, – розвів він руками.
Я піднявся.
– Ти листа і заяву залиш, щоб на цій основі ми якусь матдопомогу...
Я знав, скільки ще доведеться ходити-походити за нею. Від держави щось узяти – треба терпіння сталеве мати.
Широким артистичним жестом він подав мені правицю. Як справжній армійський друг...
У мене ще були знайомі в обласному Білому домі, але сил для них вже не було... Міняються люди як, Господи! Чи, може, це я змінився: не маючи посади, став для них ніким? Не гірко мені було. І не дивно. У цьому химерному й жорстокому світі до всього звикається. Тільки до болю звикнути не можна.
У мене серце нило. Боліла сестрина біда.
Згоріла хата...
Чи, може, згоріла совість людей державних?..
Уявив собі, як би по цих чиновницьких кабінетах ходила вбита горем сестра моя многострадна, як би розмовляли з нею – простою селянкою з гір...
Хтось із мудрих прорік, що високі посади подібні на круті скелі, на які піднімаються тільки орли та плазуни. Хто ж ви, хлопці?
Не дуже потішило мене, що через якийсь час в обласному Білому домі господарем стала інша владна команда й ті мої друзі по вузу і армійській службі пішли, звідки прийшли. Їх мов вітром здуло...
