Над землею пливло пізнє літо.
Ми з Васьком Бурчиковим скотарили за горою, за Оленицею, що оберігала наше село від студених вітрів.
Раптом над нами щось загупало. Важкими кроками в чоботищах униз ступав Михайло Миньо. Чоловік в одній руці тримав сокиру й мотику, в іншій за мотузку тягнув собаку. Неподалік від нас над смерічником спинився, прив'язав пса до якогось пенька і почав копати яму.
Ми з Васьком підійшли ближче. Пес і не гавкнув.
– Хочете'го вбити? – буденно спитав Васько.
– Ай що з ним, старим та лінивим, робити? – не піднімаючи голови, мовив чоловік. – Годовати задар?
Через якусь мить він почав відв'язувати собаку, який спокійно сидів, роздивляючи довколишню сумовиту красу.
– Чому така неглибока яма? – спитав я. Думалось мені, що викопає – ну, не таку, як небіжчикам-людям, але хоч на півметра глибоку. А тут – на кільканадцять сантиметрів.
– Всьо єдно через пару днів туй'го не буде. Прийдуть уночі вовки, витягнуть і, як тот казав (він полюблював примовляти своє «як тот казав»), ріжки та ніжки лишаться, – спокійно одповів собачий убивця. Він узяв у руки сокиру, поклав псячу голову на оброслий зеленястим мохом пеньок... Пес не виривався, а тихо, самовіддано й покірно дивився в самісінькі очі хазяїна. Він довіряв йому.
– Що на ня так дивиш, неробо? – суворо спитав його Миньо.
Собака радісно заскавулів, облизавшись довгим тоненьким язиком, незмигно дивлячись на свого повелителя.
До самої смерті пам»ятатиму той жалібний-прежалібний погляд старого собаки... У нього в ту мить були такі очі, як у людини, яка після великої біди жде щастя...
Чоловік уже підняв сокиру, але раптом передумав, кинув убік. Я зрадів: мабуть не вбиватиме...
– Хотів-им обухом голову'му розбити, айбо покровавлюся. Є май чиста смерть, зовсім чиста. Безкровна.
– Яка? – майже разом спитали ми з Васьком.
– Зараз увидите.
Стиснувши пса між своїми колінами, він узяв мотузку, склав її для міцності удвоє, зробив зашморг, засунув у нього собачу голову і щосили затягнув на шиї. При цьому лицем його блукала якась дивно-зла посмішка. Пес трохи похарчав, повертівся, посмикався і через якусь мить заспокоївся.
Справді, жодної краплі крові не бризнуло з жертви. Кров'ю зросилася тільки моя душа.
– Ваську, чому ми не відпросили пса від Миня, Ваську? – допитувався я вже потім у свого старшого скотарського побратима.
– І що б ми з ним робили?
– Помагав би нам скотарити...
Якось криво посміхався з того Васько:
– Він би все одно від нас утік до Миня, свого хазяїна.
«До свого безжального вбивці, за чистою смертю», – з пекучою гіркотою думалось мені...
