Ми заспіваємо всіма голосами
Землі й неба, зірок і вершин, дерев і
трав, птахів і вітрів...
Тієї неділі мені хотілося спочинку. За тиждень так за грибами находився, з худобою на пасовиську наскотарився, а ще треба на сінокосі валки свіжоскошеної трави розтрясувати, перевертати, щоб краще сушилося, а якщо буря налетить – збирати чимскоріш, аби не намокло, потім згрібати, у пластівниці збирати... Хоч і дитина, але світу білого не видно за тою роботою. Бо як сидітимеш, коли зсохла, як скіпочка, мати-вдова робить з раннього ранку до пізньої ночі, з усіх сил старається, аби як у людей. Кілька місяців тому помер наш татко безталанний, то його робота лягла на наші плечі...
Тому я нікуди не бажав іти.
Ми часто не хочемо йти туди, де нас чекає щастя. Або диво, яке потім з тобою всеньке життя...
– Я – нароблена, як біда, і то не лінюся піти до церкви, а ти... – Голос у неї був недобрий.
Я знав: не послухаюся – підуть прокльони, тяжкі, як брили у бескетті. Вона цим завжди брала нас, дітей. Ми нічого так не боялися, як її прокльонів, бо страшнішого нема за вдовині прокльони. З людей це чули.
– Йду, йду, – і я, похапцем умившись, почав одягатись у вихідні штани, сорочку.
Скоро ми удвох почимчикували селом, яке було залите щедротним сонцем. Кількакілометрова путь до сусіднього села аж зацвіла від строкатого вбрання.... Після тяжких тижневих трудів горяни йшли до святого храму помолитися Всевишньому. Так робили їхні діди-прадіди.
Над головою зеленіли гори й смереки, голубіли небеса у високості Виспівувало птаство.
Внизу жебонів потічок... Місцями нескошені придорожні трави голівки схиляли перед нами, ніби віталися, усміхнені... Усім було весело, тільки моїй душі було незвично сумно.
Мені це все за довгих десять літ мого життя вже добряче набридло. «Майнути б кудись – думалось не раз, – де рівнини, подалі від оцих осоружних межигір'їв, повних трудів і негараздів. А тут ще замість того, аби відпочити в недільний обід – до церкви. Е-ех, і життя-життячко. – Та скоро сам себе заспокоїв: – Хіба лише в мене воно таке? Усі в горах мучаться, як прокляті...»
Мов пави, ступали молодиці: повногруді, припараджені, в широких спідницях, у тонко вигаптуваних, поцяткованих бісером жакетах, яскравих візерунчастих хустинках.
З дерев'яного місточка через потічок дорога піднімалася попід огорожу на берег і спинилася перед дерев»яними церковними воротами. Під ними, як і годиться в такий день – каліч. У ветхій одежині, безрукі, безногі, криві, горбаті, покоцюрблені – аж страшні. Посідали біля входу і, молячись врізнобій, тримали перед собою перевернуту шапку, якусь посудинку чи й просто простягнуту долоню, куди кидалися копійки. «Дай вам, Боже, здоров'ячка та щастячка... Най вас береже Пресвята Діва Марія. Божої вам благодаті» – щиросердо приговорювали прохальники, хрестячись.
Так повторювалось на храмове свято щоліта. Я це бачив рік тому, і два, – відтоді, мабуть, відколи тут існує село й церква в ньому – біла, висока і горда, мов цариця.
З-поміж усіх жебраків мені в око зразу впала дівчина – років двадцяти, кучерява. Вона одна стояла. Бірюзового кольору ношене плаття гарно оповивало струнку, мовби виточену талановитим майстром, фігуру. Продовгувате вродливе лице не видавало ні радості, ні скорботи, ні суму, ані надії чи розпачу.
Може, тому так здавалося, що на ньому не було очей – цих двох маленьких див, які здатні чарувати й мучити, спопеляти й оживляти, прощати й заклинати, просити й... Їм усе під силу, дівочим очам.
Над заплющеними очима лиш дві брови, як дві самотні чайки, що завмерли в безсиллі злетіли...
Стояла під дощатою стрішкою капури, маятником похитуючись управо – вліво у такт пісні. Руки побожно, долоня в долоню, складені на грудях, мов у Пресвятої Богородиці.
Невтомно співала сліпа. Голос плив – свіжий, як полонинський вітер, чистий, дужий і такий схвильовано-болючий, що біля неї мимоволі спинялися люди.
Чоловіки, жінки, діти, вчаровані піснею-молитвою, не в змозі були рушати на церковне подвір'я, де правили Божу службу два священики.
У дівчини, мабуть, ні кола, ні двора, зате – голос неземної краси... Її неоціненне багатство.
Це все я кажу мамі напівпошепки.
– Тихо будь, – сердито й строго, як завжди, мати.
Вона здолала таку далеку дорогу, аби Господу помолитися, а не...
Я ж слухав, як заворожений. Для мене вже нічого не існувало під цими небесами, лиш цей голос, го-лос! Так, мабуть, співають тільки ангели та Боги...
Це був тужливий плач-спів людини, яка хотіла виказати світові свою вічну і жахливу трагедію – трагедію вічної ночі.
– Бізівно (мабуть), сліпою і вродилася, нещасна, – шепотіли жінки, теж зачаровані. – Тому й тужить так сердечно, аж душу розриває...
«Тож і не відала, – думалось мені, – що існує ще й таке неоціненне багатство для людей, як день, який відкриває стільки чарівливих видовищ світу. Симфонія кольорів, барв, форм – всього видимого, що їх оточує. Боже милосердний, як усе це треба цінити, я-ак!..»
Мати силоміць потягнула мене до панотців, які теж співали, але я чув тільки голос сліпої дівчини-вродливиці... Через багато літ я матиму можливість не лише чути, але й честь особисто познайомитися з геніями української пісні Анатолієм Солов»яненком, Дмитром Гнатюком, Софією Ротару та іншими, але вони не викличуть у мені такого великого душевного потрясіння, як та прицерковна каліка-співачка.
Поверталися ми додому у дощі, що раптом налетів. У горах це не дивина. Але й він не міг охолодити мою гарячу голову і моє до краю збентежене серце.
А вночі наснилося – жадане, близьке й дороге...
Співачка!
І я.
Ми дерлися на височенну зелену гору. До Бога в гості. Дівчина вела мене за руку, як мати. Не знаю, куди і для чого тягнула, але я легко і добровільно підкорявся їй, як великій і нездоланній силі, силі моєї зачарованої пресвітлої душі...
Ні до, ні після того таких яскравих і таких багатокольорових снів я не бачив. Це був не сон, а якийсь велетенський Палац Краси, де було все чудесне: земля, небо, трава і дівчина-краса...
На вершині дівчина прозріла! Бо я так того бажав! Усім своїм єством, кожною своєю клітиночкою.
Красуня ще не співала, а столітні смереки вже скинули з своїх темнаво-зелених плечей і звеселіли...
Гори прибігли з далечі й забриніли в радісній очікувальній хвилі...
Схилені, зігнуті трави піднялися й заусміхалися до неї, мов до сонечка.
І я випростався, напружився, мов струна, не в силі одірвати свого погляду від її лиця, що грало рожевою ніжною фарбою, мінилося вечірнього літньою загравою.
В такім урочистім заціпенінні нічна земля чекає день.
Прозріла почала співати – серед привілля піднебесної природи, в морі ласкавої тиші. Здавалось, молоді вітри світу в спільнім хорі величають літо краси.
Вона старалася, але це був уже не той голос, що там, біля святої церкви.
Це був голос земний, звичайний, хоч і по-своєму прекрасний.
Та він уже не зачаровував.
«Господи, – з жахом подумав я тоді. – Невже треба бути нещасним, щоб так божественно співати?..»
х х х
Звідтоді спливло багато десятків літ.
Але не меркне у моїй пам»яті, мов живлющий вогонь, голос тієї сліпої співачки. Ця вічна, невмируща свіча незбагненним чином помагає мені жити й творити,
Здається, якби я її знову сьогодні почув – мабуть, помер би. Від такої краси можна померти. Або збожеволіти...
1982-2013 роки
