Тоді я навчався на четвертому курсі університету. Жив далеко від отчого дому в студентському гуртожитку обласного центру.
Якось дізнався, що єдиний синок Бучків, у яких я дитям наймитував, одружуватиметься.
– Хлопці, – сповістив я своїм друзям. – Їду. Їду на свадьбу. О-о, я так ще ніколи не свадьбував.
– Щось ми за тобою досі не помічали, аби ти полюбляв весільні гульки, – на те вони здивовано.
– Колись треба й це починати, – мовив я.
У мені заболіло, запекло, занило з далечіні моїх дитячих беззахисних літ... І я вилив хлопцям цей задавнений біль. Як помер мій батько і ми, семеро півсиріт, не мали що вдома їсти і в що зодягнутися. Тому пішов я наймитувати до Бучків. Їхній син Денис виріс і пішов на роботу в райцентр, тож скотарити не було кому. Я знав, що ніхто з слуг у них чомусь не затримується, і мама про це мені сказала. Але я не мав великого вибору: або голодувати вдома і обірваним ходити до школи або йти служити чужим людям.
– Ачей ня не вб»ють, – безпечно казав неньці.
Зі сльозами в очах вона випроваджувала мене у найми. А мені не було сумно чи боязко. Я, дев»ятилітній, був самовпевнено-сміливий.
Наймитські ненависно-болющі дні...
Коли з пасовища увечері повертався з коровою і хазяйка в сутінках стайні помічала, що вона голодна – мені вечеряти теж не давали. Хоч корова паслася там, де й інші...
Їхній синок якось схопив мене й від нічого робити почав лоскотати попід руки, і я – ледве вирвався...
Коли дощ лив, наче з відра, і порядний хазяїн навіть собаку надвір не вижене – я мусив іти з коровою в толоку... Сельчани, бачачи, як я без усяких парасольок чи накидок босоніж плентаюся за коровою, казали мамі: «Забери дитину. Жаль дивитися, як Бучки знущаються з сирохмана...»
Копієчки ні разу не дали мені, аби я міг піти в кіно хоча б у неділю ввечері, як інші мої перевесники...
Не маючи в що взутися, я взимку влазив у величезні гумові чоботища хазяїна й так прямував до школи. Діти досхочу сміялися, а мене з сорому боліло серце...
Але найтяжчою і найгіркішою була мить, коли мене жорстоко побила хазяйка, бо корову вчасно не випустив з стайні, рвучи черешні. Ударом у голову збила з ніг і тоді вже, лежачого на підлозі, щосили копала, мов м»яч, скільки могла і хотіла. Всеньке моє тіло було в синяках. Була впевнена, що за це їй нічогісінько не буде і за півсироту ніхто їй словечка не скаже... Подумки я дивувався, скільки може витримати людина. Гадалося, вона мене просто-напросто вб»є чи поламає кості. Але ні, вижив...
І так далі, і так далі.
Мої університетські приятелі мало вірили в те, що таке могло бути при Радянській владі, де ніби для дітей було все. Може, для чиїхось і було, тільки не для мене.
– То чого ти йдеш тепер до них на весілля? – допитувалися. – За що робиш їм таку честь?
– Бо не можу в собі носити все те, що виробляли зі мною. Воно мені дихати не дає. Просто давить у грудях...
– А так дасть дихати, якщо вип»єш там?
– Дасть. Бо хильну пару файних чарок самогоночки та, захмелілий, як дам Бучці у її кругленьке, мов бочечка, черевце, як заїду у противну пику молодому... Я їм зроблю весілля трошки невеселим, зіпсую їм прекрасну картинку. Моїй душі стане легше...
– Ти так гадаєш? А про наслідки не думаєш? Ти ж боксом займаєшся, і в тебе знаєш, який удар? Ти ж, верховинський легінь, ударом кулака стілець пробиваєш, ми самі бачили. Можуть і не відкачати ту твою господиню. За таке хуліганство не тільки з університету попруть, а ще й сядеш за грати, не дай Бог. Тоді тобі легше буде, га? А матері твоїй, братам і сестрам яка ганьба, над цим не думав? Мало того – цілому факультету сором буде за такого студента-забіяку. Минуле ж не повернеш, друже. Це ще ніколи й нікому не вдавалося. Тобі – теж...
– Хлопці, хлопчики дорогі ви мої. – Я говорив притишено й нервово. – Ви так преспокійно про це говорите, бо вас це не болить. Ви при батьках та мамках росли, у теплі й затишку, не заробляли копійчину з дитячих літ, як я... Нічого не хочу повертати, – гарячкував. – Просто за всі кривди прагну відомстити. Не можу носити в собі стільки літ той важкезний тягар їхніх образ, зневаги, підлості... Вони думали, що я ніколи не виросту і не дам здачі? Я ж людина, жива й мисляча істота, а не бездушний камінь! У мене ж є якась межа терпінню! Коротше кажучи, якщо не приїду в понеділок на заняття – знайте, я загримів у міліцію. Але не жалкуватиму за тим, що вчинив. Бо злу не треба потурати, зло треба, не боячись, карати, рано чи пізно...
– Ти впертий, як осел, – підвели підсумки мої співрозмовники.
– Добре, що ви не осли, а розумники. Мені – простіше. Я з полонини. Гірський баран архар. Що з мене візьмеш...
Всю дорогу в автобусі я думав. Уявляв, яка катавасія почнеться довкола мого імені після моїх розбірок з Бучками. Як у міліції дивуватимуться: «Дивися, студент вищого навчального закладу – і такий хуліган...» А в університеті як деякі викладачі, які мене не дуже любили за те, що віршував і нариси в газетах друкував, задоволено руки потиратимуть: «От писа-ака. Не дописався, то допився і загримів туди, де йому й місце...»
До свого далекого сільця топав пішки.
Ніч. Сніги величезні довкіл, хурделиця виє-завиває, як вдовиця, холод проймає розгарячене моє тіло й душу.
Ось і хата Бучків, повна світла-веселощів і вже захмелілих гостей, музики й огнистої коломийки.
Мене посадили за стіл. Такого багатого наїдками за всі свої два роки наймитування у цій хаті я ніколи не бачив. Аж незвично.
Кругленька і розпашіло-червона котиться поміж гостей хазяйка. Вона майже не змінилася: така ж владна, самовпевнена, уперта.
Самовдоволено-радісний синок за столом з нареченою. «Дівчинонько-рибчино, – думалось мені. – Не знаєш, не відаєш, куди доленька завела тебе, в яку родиноньку...»
А звеселілі жіночі голоси виводили:
Ой не тота мамка рідна, що ня годувала,
А та мені мамка рідна, що ми любка дала.
Та я собі посадила явір на городі,
Будь здорова, моя мамко, я вже на відході.
Егей не плач, дівко біла, від мамки ідучи,
Буде тобі плаканічка з мужем газдуючи.
Пив, їв, залюбки розмовляв із земляками, але з голови мені не йшло одне: «Відімстити. Відімстити кулаком прямо в черево. У пику. Але спочатку треба напитися...»
Хильнув з гостями, і знову, чекаючи сп»яніння, як спасіння. Але я не п»янів. За столом гості змінилися, і з тими, новими, я чесно чаркував, але безрезультатно. Я був тверезий. У мені щось перемкнуло і горілка була безсила.
Піднявся з-за стола, пішов танцювати. Гадалося, від запального танцю спиртне вдарить у голову. Але даремно. Я не п»янів.
Тої миті переді мною з»явилася сама господиня – моя колишня мучителька. Я знову побачив ті масні м»ясисті губи з фіолетуватим відтінком.
Оченята з ледь вловимою єхидністю.
– Як тобі гуляється? – поспіхом спитала, несучи в руках якісь тарілки.
«Врешті настав момент істини, – майнуло в голові. – Отут тобі буде й «гуляється». Тут тобі й хана...»
Я щось автоматично промуркотів, але рука моя навіть не смикнулася, і кулак не стиснувся...
Якимсь іншим, віддалено-філософським, зовсім новим, свіжим поглядом зміряв її з голови до ніг. Вмить мені стало жаль і її лікарняного життя, і свого тюремного майбуття ... Чи ми не люди, аби не прощати? Адже прощаючи, стаємо не слабшими, а сильнішими...
Прощаймо – і нам проститься.
І я, зірвавшись з місця, майже вибіг з весільної хати і крізь нічні сніги упевнено й супокійно попрямував додому...
2009 рік
Коментарі