Травень. Теплий і сонячний. Все в природі оживає, розквітає. Вже давно повернулися з вирію стрижі і ластівки, звили гнізда і тихенько чекають поповнення. Закружляли бджоли над квітами...
Травень. День дев'ятий – День Перемоги. У мене цей день асоціюється з червоними тюльпанами, сонячним днем і ветеранами. А ще – обелісками і пам'ятниками. Саме в цих місцях найбільше юрмиться люду. І ледь-ледь чутно дзвенять ордени і медалі. Помітно поріділи їхні ряди. Я стою на Хрещатику і вдивляюся в обличчя. Запам'ятався сивочолий ветеран, який трепетно декламував:
А молодість – як та калина в лузі:
Прийшла весна – і пишно розцвіла.
Була любов і вірна дружба друзів,
І ніби не було на світі зла.
Нам сяє день новий на виднокрузі,
А хмарка ледь торкається чола...
...В іншому місці і в інший час стояв ветеран біля облупленого пам'ятника. Він роками шукає могилу свого батька. Де вона? В якій країні?
В українських селах і містечках руйнуються сотні пам'ятників полеглим у роки Великої Вітчизняної війни полеглим солдатам, гине пам'ять кількох поколінь. Чиновники на місцях спокійно спостерігають за цим нечуваним неподобством. Все менше квітів лягає на могили. Сотні, тисячі бронзових захисників Вітчизни гинуть на очах крикливих політиканів. На очах нас, сьогоднішніх, позаростали бур'янами, облуплені й подзьобані непогодою та часом монументи зустрічають чергову Перемогу у мовчазній скорботі. На багатьох могилках уже не прочитаєш прізвище. Хто там покоїться — український Тарас, росіянин Іван чи Людвіг з Польщі.
Юні, ще безвусі юнаки, котрі недокохали, ненатішились життям, недослухали пісню солов'я над Десною, над Ворсклою чи Прип'яттю, лежать у могилах разом зі старшими — батьками й дідами. Їх як Гансів і Вальтерів погнали на світову бойню сталінські та гітлерівські режими. Нині спадкоємці кривавих тоталітарних режимів продовжують між собою воювати. А жертви — юні солдати, лежать в занедбаних могилах, що кричать до нащадків німим докором...
Всього лише за кілька десятків кілометрів від Хрещатика, у тридцятикілометровій Чорнобильській зоні сумно й одиноко стоять бронзові Тараси та Івани... Чи дочекаються вони квіточки у цей пам'ятний день...
Травень. День дванадцятий. Вслід за Днем Перемоги наша держава вшановує і найдорожчих людей – матерів. Саме їм хочеться писати найтепліші слова, співати пісень, дарувати квіти! Це матері дарують нам життя, а потім мов ангел-охоронець оберігають нас, закривають своїм крилом, мов пташка. І коли ми вперше розплющуємо очі, то бачимо найріднішу людину – матір! Хочеться сплести із веселки віночок, подарувати усі квіти світу! Ми бажаємо своїм матерям міцного здоров'я, довгих літ життя, прагнемо, аби всі негаразди обминали їх, щоб сльози проступали лише від радості і щастя! Бо ж материнська любов мов квітка... Така ж ніжна, така ж зворушлива, така ж прекрасна. Мама росте з нами так тихо, як тихо ростуть дерева, як тихо сходить сонце. Мамина усмішка, мов пелюстка вишні і промінчик сонця.
Мамине слово, мов вечірня молитва. Як хочеться пригадати ту мить, коли вона схилилася над колискою. І не важливо: дорослі ми чи малі, здається, вона завжди була і є з нами. Вона завжди благословляє нас на добро. У будь-яку хвилину, щомиті – мама наша надія і порятунок.
Саме в ці дні хочеться написати Матерям найкращі слова. І не важливо, яка відстань Вас розлучає з матір'ю – кілька кроків чи кілька тисяч кілометрів – напишіть їй листа. Вона у вас одна. Вона найкраща. І завше пам'ятайте: є п'ята заповідь одвічна, Божа, що краще золота блищить.
Шануймо батька, шануймо матір –
І нам воздасться теж добром.
Хай буде шана в кожній хаті
І дух сімейства за столом.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
лауреат мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка в галузі журналістики
