«Я батька свого не знаю,
Його я не пам'ятаю,
Не маю листа на згадку,
Не прислав солдат фотокартку...»
Олена Фещенко
Вимішаний босими ногами й кирзовими чоботями пил підіймається зі стежок. Перетворює на безглузду машкару обличчя. Затуляє сонце. Здається, спека заповзялася випити із землі останню кров.
Ані шелесне. Потріскані вуста дороги хапають вкриті порізами п'яти. Смокчучи прив'яле стебельце, простує до Великого Шляху дівчинка – підліток. Плаття їй вище збитих колін. До ніг поприставав усілякий непотріб. Голова коротко й хапливо вистрижена викраденими з бабифросиної скрині ножицями (що ті дорослі розуміють! Де це бачено – влітку та з такою гривою!).
....Великий Шлях починається біля напівзруйнованої переправи. Гадючиться, обминає почорнілу гору дерева, котра ще недавно була мостом. Багато чого приходить жителям села тим шляхом. Свої та вороги. Зустрічі й прощання. Засмальцьовані трикутники й обрамлені чорним папірці...
Дівча сідає на горбику. Роззирається. Пил. Марево. Ліниво джумлять жуки. Зі свистом бомб проносяться невідомі дівчинці комахи. Вона шпурляє в них грудкою.
Хвилина. Дві. Час стає тягучим,як спряжене молоко. Дівчинка облизується.
Сонце напікає голову. Малеча мчить до води. Занурює в течію голову. Виринає. Трясе коротеньким рудим чубчиком. Розбризкує водний пилок.
Тупіт. Кроки. Дівчинка зривається з місця й біжить до дорги. Вдивляється в далеч до болю, до пекучого червоного вибуху в очах.
Солдати.
Он той, котрий попереду всіх. Цибатий.
- Тату?! – зривається дитячий голос.
Пройшов повз.
Кроки.
Середній у третім ряду. Зелений одяг. Сині, припалі зажурою очі. Таким
бачила тата востаннє.
- Тато?
Поспішає до води.
Повз неї.
Кроки.
Як мало їх залишилось! Як мало...
Серце тріпається спійманим горобцем у котячих лапах. В останньому ряду.
Достоту татко, коли брав її, малу, та підкидав вище голови. Туди, де над скривленою вишнею таємничо сяяли зірки. Де змовницькі підморгував місяць.
- Тату?!
І знову повз.
Тиша.
Пил.
Якусь мить дивиться на спорожнілий шлях. Це не сльози. Це просто очі
спітніли. Втирається подолом перешитого з маминої спідниці платтячка й чимдуж біжить до села. Там, у холодній тиші сусідської хати (на місці їхньої попелище) крадькома виймає зі споду скрині папірець з чорною смужкою. Хвилину крутить його в худих рученятах, вкритих жахливими водянистими пухирями. Потім хапливо кладе назад. Лягає на лаві й дрімає.
А завтра знову прийде до розбомбленої переправи. До Великого Шляху.
Той папірець помилився. І він обов'язково прийде. Якщо не сьогодні, то
завтра. Запилюжений, змоклий від поту. Але такий рідний, довгоочікуваний.
Татко.
