Всі флексери кидають щось в блоги кожного тижня, а я не пишу..тримаю все в собі.
Дійшла до висновку, що коли хочу щось сказати, то мовчу, бо через деякий час це вже неважливо.
Такий настрій..типу «лайно в ромашечку»..
Враження, ніби я вагітна – зараз я щаслива, а в наступному реченні моє щастя випарується десь у небі над Україною,а мої сльози поллються гірським струмком в Карпатах.
І відчуття як через 2 тижні після пологів: ніби це твоя дитина, але ти цього не усвідомлюєш. От так і я: ніби в Штатах, але не розумію і не відчуваю цього. як на другій планеті. Живу як у скафандрі, повільно деградуючи. Просто обірвався зв'язок з світом як тільки літак приземлився в Вашингтоні.і все так як у заповільненій зйомці: щось там пролітає за вікном машини, але воно таке сіре і непривабливе, що заплющуєш очі, вставляєш навушники у вуха і всередині все рветься на слова «Україно, рідне серце твого сина я кладу тобі до ніг».
Я не хочу, щоб ви подумали, що всі студенти по обміну різко стали патріотами. Я як любила Україну, так і люблю, просто цінувати почала більше. Я як не хотіла жити в Україні, так і не хочу. Але я завжди була, є і буду українкою. І я пишаюся цим. Коли запитують 100 разів на день, яка в мене національність (акцент мене видає), то я високо піднявши голову, дивлячись в очі цим американцям,аж виспівую: « Я УКРАЇНКА», - насолоджуючись кожним звуком.
І коли питають: « А Україна в Південній Америці? А, то ти росіянка?» так і хочеться заїхати з п'ятки в вухо.
Коли на правознавстві кажуть: «Для чого нам знати про інші країни, якщо ми живемо в Америці?»,- то хочеться плюнути в лице, промити їм очі оцтом і відкрити новий погляд на світ без величної могутності Америки.
Єдине чому нам треба повчитися в американців –це патріотизму. Коли кожен ранок в школі починається з присяги прапору, коли Америка – це все, коли у венах синьо-біло-червона кров і еритроцити в формі зірочок.
Хочеш грошей – їдь в США, хочеш нормального життя – їдь в Європу. Тут люди сидять вдома,17 годин на добу дивляться телевізор і отримують стільки грошей, скільки наші люди, працюючи зранку до ночі, не отримують за 2 роки.
Сюди б наших українців...які варті жити в країні, де влада для людей, а не люди для влади..
Як би там не було, я трошки ревную, коли розумію, що «мої» живуть так, як жили...може , в них вже нема такого заряду позитиву, як було..ніхто не стрибає в них по головах...ніхто не кричить, не танцює на кухні..нікого не треба носити на руках...і ніхто не засинає в машині.
Але в них вже сталося достатньо багато речей без мене...
Мене це повинно дратувати...але я щаслива...
Віддала б все, щоб зараз сказати:"я вдома" і щоб тато як завжди поцьомав, щоб ввечері в суботу подивитися з ним бокс, щоб мама попросила мене поїсти хоч трошки, щоб сестра штовхнула в басейн, а її наречений стояв збоку і сміявся з мене.
Не вистачає тих вечорів, коли не знаєш, коли додому повернешся і тих людей, з якими можна ці вечори провести. не вистачає нормальної української школи і рідної мови,найбільше не вистачає свободи.
Ніколи в житті ніхто не перевіряв мій телефон, не вимикав Інтернет, не змушував йти спати о 10 годині...
Я не хочу, щоб у когось склалося враження, ніби я розбалувана...я не така...я самостійна і сильна..просто та сила кудись зникла. Знаєте, як сліди на склі зникають?
Я не хочу, щоб мене жаліли. Взагалі, нічого не хочу, крім квитка Shreveport-Houston-Washington-Frankfurt-Boryspil...
Коментарі