Вже жовте листя сіялось в садах,
Вечірні дзвони билися тривожно,
Душа тремтливо каялась в гріхах,
А серце прагнуло кохання так безбожно.
На обрій споминів хилилась голова -
Вінки купальські пропливли рікою,
Корінням розрослась німа журба
І проросла самотністю гіркою.
Й не вірилося їй в ту річ просту,
Що промайне усе життя так всує
І недоторканність душі святу
Нікому так вона й не подарує.
Та роки їй нагадували болем,
Що навесні розквітнуть знов сади,
Воскреснути ж не зможуть вже ніколи
Мрій світлих ненароджені плоди.
Всі блоги
Невідворотність долі
- Деталі
- Перегляди: 1619
