Була пізня-пізня осінь, навіть уже вдарили перші морози. У вихідні я завітав до бабусі Лесі, що живе в селі.
- Маркіяне, ходімо по опеньки, - запропонувала вона.
- Куди, до лісу? – запитав і дуже зрадів, бо давно мріяв піти до лісу по гриби, навіть спонукав до цього тата, а він усе віднікувався: «Маркіяне, хоч я люблю попоїсти грибочки, але добре не розуміюся на них, тож не ризикую збирати; хіба що прогуляємося лісом…».
- Та не в ліс, - розвіяла мої мрії бабуся Леся, - а в садок.
- А звідки ж вони там взялися? – цікавлюся.
- Сама добре не знаю, - відповіла вона. – Щоправда, коли я купувала опеньки на ринку і чистила їх, то залишки викидала у садок. Отож, очевидно, у землю потрапили насіннячка та проросли.
У садку я уявляв, що блукаю лісом. Акуратно, як і бабуся, ступав поруділою травою, палицею розгортав опале листя вишень, слив, калини, ліщини, уважно заглядав під облисілі кущики смородини та порічок. А коли знаходив гриба, то акуратно зрізав його ножиком, щоб не пошкодити коріння.
Тоді ми назбирали відерце опеньків. І це було перше у моєму житті «тихе полювання». Але ж смачну грибну юшку та підливу приготувала бабуся Леся!
Увечері, лягаючи спати, запланував знову піти в садок по опеньки. Прокинувся спозаранку, поглянув у вікно, а там, за шибкою, сніг біло-біло вкрив землю. Прийшла зима. Яке там «тихе полювання»…
- А вчора осінь зробила мені свій останній подарунок – відерце опеньків, - подумав я.
Маркіян ЛЕХМАН. Учень 8-Б класу Червоноградської СШ №8.
Львівська область.
