У народі люблять вербу. Ці невибагливі деревця та кущі проростуть будь-де. Найчастіше їх висаджують на берегах річок, ставків, уздовж ярів. Своїми коріннями вони надійно тримають грунт і не дають йому зсуватися. Не випадково Маруся Чурай співала у пісні: “В кінці греблі шумлять верби, що я посадила...”. Мабуть таки саме там вона їх посадила. А що вже мовити про кошики, сплетені з вербової лози — легкі, зручні, надійні. Ми і дотепер збираємо городину у вербовий кошик, сплетений ще тридцять років тому прадідусем Василем. Виявляється, що верба лікує, особливо освячена у Квітну неділю. Вона наділена неабиякою снагою до життя.
...На околиці села тече потічок. Води у ньому, як жартують, жабі по коліна. Але весною, коли він “насититься” снігом, що розтанув, стає бурхливим, непередбачуваним. Одного разу потічок змив стару порохняву кладку, по якій і так вже було небезпечно ходити. Мешканці околиці поспішно встановили іншу. Поклали між берегами кілька товстих дощок, а по боках густо понабивали кілків з верби, адже так зручніше переходити кладкою, притримуючись руками за кілки. Однак цей “будівельний матеріал” вирішив довести людям, що його життя ще не закінчилося.
Як тільки настав час вербі розпускати листя, такі ж зеленкуваті листочки з'явилися на кілках. Через рік, наступної весни, кілки вже й гіллям поросли. А тепер вздовж кладки — густий верболіз. Справді, неймовірна снага до життя у верби!
