Якби мене запитали: «Кого з птахів наших лісів ти назвав би «екзотичним»?», то, не вагаючись, відповів би: «Сойку!». Цілком згоден, що комусь подобаються інші птахи. Приміром, прекрасна золотиста іволга. Саму її не бачив (тільки на фото та малюнках), але голос чув.
— Це — іволга співає, — підказав старший дядечко.
Зате бачив її гніздо у лісі, гойдалося високо на гілці дерева, мов та люлечка.
Не менш симпатичний, також золотистий, зі строкатим хвостиком, мов у дятла, довгодзьобий одуд. Коли настовбурчить свого чубчика, то стає схожим на папугу. Кажуть: «Свище, мов у дудку грає». Але і його бачив тільки на фото...
Ну, а чим завинив всюдисущий (і лісовий, і польовий, і парковий, і сільський, і міський...) горобчик?.. І він симпатичний! Звеселяє нас весною, стає бадьорим, азартним, безперервно цвірінькає, купається у калюжах води-сніговиці, наче хоче розбудити нас, людей, від зимової сплячки: «Прокиньтеся! Розкрийте очі! Весна іде!..».
Та все ж, подобається мені сойка! Мабуть тому, що частенько зустрічав її і в лісі, і на узліссі, і в парку, і в селі... Хоч орнітологи вважають її лісовим мешканцем, але, як бачимо, вона не тільки мешканець лісу. У вирій не відлітає, зимує у нас, тож, звісно, ще пізньої осені перебирається ближче до людський поселень.
Сойка — справді гарна! Розміром з голуба. Верх тіла світло-коричневий, низ світліший. Надхвістя, підхвістя, горло й пляма на крилі білі. На крилі ще є яскраво-блакитна пляма з дрібними поперечними смугами. Хвіст і кінці крил чорні. Але під сонячним промінням чи на снігу вони переливаються у темно-синій колір. (Тому у народі птаха називають — сайка синьокрила). Верх голови світлий, рябий або темний. Від дзьоба до шиї — чорні «вуса». (Як завжди, змальовуючи словесні портрети пернатих, у таких випадках користуюся біологічними довідниками). Живиться сойка комахами, насінням, плодами, жолудями. Нерідко розорює гнізда інших птахів, як правило, дрібних. От, злодійка!..
Один з найулюбленіших харчів сойки — жолуді. Запасає їх на зиму, ховаючи у мох, під землю. Трапляється, що забуде про схованку (чи, як жартують, «заначку»), тоді з жолудя проростає дубок. Якось навіть надрукував замітку, як сойка восени ховала жолуді у бабусиному садку під кущами смородини, а взимку безпомилково знаходила їх під товстим шаром снігу. Хіба не здивуєшся такому?!..
Своєю кмітливістю, хитрістю, цікавістю сойки нагадують мені поведінку сорок чи ворон.
...Восени я допомагав дорослим прибирати церковне подвір'я. Навідався до бабусі в гості у село і не марнував часу. Біля самого храму росте велетенський дуб. Скільки йому років — важко сказати. Навіть найстарші мешканці села стверджують: «Я ще дитиною був, а той дуб вже стояв велетнем. Таким його пам'ятали і мої діди-прадіди!..». Цієї осені дуб щедро народив жолудів — потіха для сойки. А ось і вона. Причаїлася під широчезним стовбуром дерева, крутить-вертить головою і споглядає на два жолуді, що перед самим дзьобом (вважайте, «перед носом»). Два однаковісіньких жолуді, а який з них вибрати на обід?.. Попробувала один, кинула, не підходить; попробувала другий — те саме... І так кілька разів. Ходить, тупцює біля них, придивляється, а вибрати не може. Чи не байка про осла, що залишився голодним між двома копицями сіна?.. Хвилин п'ять сойка ретельно придивлялася до цих двох жолудів, та жодного з них не сподобала. Нарешті змахнула крилами, відлетіла на десяток метрів, «приземлилася», знайшла третього жолудя, взяла у дзьоб і зникла з ним.
Чи не цікава птаха?..
