Пішов порибалити на річку Західний Буг, спіймати кілька верхоплавок (верховодок) для котика на сніданок, помилуватися, як сходить літнє сонце і прокидається після теплої ночі природа. Хоча, насправді, деякі пташки прокинулися ще до сходу сонця, наповнили довкілля дзвінкоголоссям. От тільки бракує духмяного запаху трав, квітів. Над лугом, річкою, над лісом, що на протилежному березі, розлігся густий молочний туман. Він якраз і "блокує" аромат, який дарують рослини.
Знайшов для рибалки зручне місце неподалік дядечка. Той понуро стежив за поплавком. Іноді клювало, але спіймати нічого не міг. Міняючи наживку - ванільне тісто (я таке ж взяв зі собою), тричі плював на неї і закидав гачок у воду.
- Дядечко, навіщо ви плюєте на наживку? - поцікавився.
- Аби водяний не образився, що забираю у нього скарби, тобто рибу, - посміхаючись, відповів він.
- І ви вірите у таке?.. Все одно нічого не впіймали...
- Звісно, що не вірю у водяного, але у рибалок здавна повелася така традиція... Хоча, правду кажучи, плювати - гріх, як і говорити лайливі слова.
Про водяних я чув багато побрехеньок, читав про цю міфічну істоту художню та науково-популярну літературу, однак не вірю у нього. За годину у моєму садку-сітці вже було десять верхоплавок, навіть краснопірка потрапила на гачок. Для котика вистачить на сніданок, та ще й на обід залишиться. Ото зрадіє мій чотирилапий муркотливий друг Мандарин!
А дядечко, вперто дотримуючись традиції, і далі сидів на березі без улову...
