Свобода… Її багатогранні, різнобарвні відтінки, потрапляючи у свідомість лише один єдиний раз,лишаються там назавжди, відтіняючи кожен день нашого життя.
Та, чи не є це ілюзією, яка, разом із солодкими нотками щастя потрапляє в кров і потім приносить гіркі розчарування…
Сидиш, милуючись сонячними променями світанку, що пронизують легку темряву, повільно відпливаючи в минуле. Уже погасла вранішня зоря…
Місто, яке засинає лише під ранок, завмерло разом із часом,оповите легкою ковдрою туману. Лише місто і туман, пульсуючі в одному ритмі.
Знову грає знайома до болю мелодія. Місце, де тебе ніхто не знайде і не потривожить знову твоє. Ароматний чай, як завжди без цукру вже встиг охолонути, але тобі приємний кожен його ковток. А місто вже встигло наповнитися живим, нескінченним шумом власної душі. Бурхливої і ніжної водночас.
Ти вільна! Вільна від людей, від світу… Але лише на якихось півгодини, тоді коли зупиняється час, а місто губиться в ранковому, росяному тумані. І не зупиняєшся лише ти, слухаючи чарівну тишу часткової свободи, яка дає змогу по справжньому жити…
Своєрідний романтизм 21 століття або хвороба небагатьох людей, полонила твої серце й душу…
«Новий день, новий час, нові люди…»
«А, може, змінилися лише ми?»
«Можливо… Але відповідь на це питання нам ніхто не дасть… Поки що…»
Коментарі