Загублене диво
Тік-так… Так-тік… Бум… Мінус одна, мінус дві, мінус три секунди мого й без того обірваного часом і власним мисленням життя. Хтось (або щось?) відрізає міліметр за міліметром тоненьку й коротку нитку, що зветься існуванням. За секундою спішить хвилина, але століттями ніяк не може наздогнати. Куди вже мені з такими маленькими ніжками уяви і волі. Я то силкуюся стати чемпіоном легкої атлетики, то переможцем, що отримає оскар за найкраще виконання ролі непідкореного підлітка. То намагаюся крикнути у напружену спину часу, щоб повернувся і взяв мене у довічну подорож, то, як героїня дешевої мелодрами кричу: "Забирайся! Ти непотрібен!" А потім, вночі прокинувшись, рахую такти стукоту мого серця-годинника й пробую зрозуміти, скільки тонн дорогоцінного досвіду я загубила, намагаючись заглушити те цокання в моїй голові. Десятки, сотні, тисячі… Неважливо, адже так легко втратити час – треба лише про нього забути…
Мрія
Легкий білосніжно-чистий шовк її сукні з довгим шлейфом ентузіазму майже непомітно торкається моєї зібраної в кулак від безсилого відчаю руки. Корсет, вишитий золотими нитками найтонших відчуттів, блищить дороговизною на яскравому сонці, що викриває нещирість. Тут переливається радість виконаного призначення, там – незмірна любов до найближчої людини. Квітками наївності й нерішучості прикрашені локони світлого волосся.
Недаремно вона так вдягнена. Сьогодні вона – наречена. Наречена Розуму, що закохався і не уявляє своє життя без Мрії. Він не у всьому їй підкоряється, але уважно прислухається до порад. А вона сором'язливо червоніє у закутках моєї підсвідомості. Усе життя шепоче коханому єдине, але найвагоміше слово – "спробуй".
Непрохана гостя
Не зустрітися з нею неможливо. Вона блукає вулицями старого міста, прислухаючись до симфонії яскравих плям людських сновидінь. Заглядає у кожне вікно, засвідчуючи свою присутність подувом легкого вітерцю сумовитості, і мріє побачити його – знайоме обличчя. Коли ж зустрічає заплакані очі, бліді від безсонних ночей міліметри шкіри, повільно стискаючи спазмами горло, прокрадається до самого серця і залишає глибокий відбиток, захований серед кратерів емоцій, змушуючи хазяйна ревно шукати порушника встановленого порядку. Сіє безлад в мріях, почуттях, змушуючи забути прекрасне і викопати з-під руїн стриманого горя те, що ніхто не згадує. Вона – непрохана гостя із печальними очима й дивним спокоєм у граційних рухах – здається милосердною подругою, але за перших проявів непокірності бунтує й затискує голос душі своїми сильними руками образи й сорому. Надягає на очі свого зрадженого друга ексклюзивні окуляри скептицизму й безсилої ненависті. Шепоче на вухо, пропікаючи дірки у підсвідомості, власне ім'я – Самотність.
Шепіт уночі
А ви коли-небудь слухали Тишу? Чи говорила до вас ця донька ночі і онучка Всесвіту? Чи повіряла свої таємниці? Вона тихесенько, нечутно ступає по килиму, сідає поруч і починає плести своє тендітне, кожного разу нескінчене, невидиме мереживо думок. Обережно! Не порвіть! Людина ж так часто несамовито бореться проти цього плетива, до сліз ображаючи Тишу. А вам ніколи не хотілося потонути у чашці чаю, або згоріти у сяйві знання, або, або, або? Тоді ви не зустрічалися з Тишею і не чули шепоту її молодшої сестри – Мрії.
Чийсь подарунок
Воно починається не з крику, не з болю і навіть не з маминої утроби. Його запланував Хтось, сильніший за Всесвіт. Створив нереально чистим, безгрішним, невимовно прекрасним. Але перший біль залишає свій слід. Не забуває поставити кляксу й страх. Дебютний каприз розтікається жирною плямою. А потім таке брудне полотно не хочеться нікому показувати, особливо Йому.
Життя… Яке воно? Експресивне чи холеричне? Барвисте чи однотонне? Повне світлих тонів чи депресивно забарвлене? М'яке на дотик чи колюче, що і руку боїшся простягнути?
Дивно. Чиєсь життя сповнене оригінальністю, сплеском емоцій, розмаїттям кольорів, що кадр за кадром все яскравішають. А чиєсь звучить у тональності мінора, перегукується клавішами бемоля, струшує біль краплинами дощу.
Дивно, що обидва мають високу цінність. Вищу за вартість картини Пікасо і музики Шопена. Захмарну, далеку, жадану.
Яким би життя не було – це подарунок, коштовність, залишена в довічний кредит. Сплатити ціну ніхто не зуміє, лише берегти, акуратно здмухуючи пилинки неприємностей. Адже вони значно менші за руїни загубленого життя.
Воно, як і будь-який подарунок, обгорнуте в яскравий різнобарвний пакунок, приємний найвибагливішим очам. Тільки від тебе залежить, що ховається за блиском і привабливістю зовнішності.
Коментарі