Всі блоги

Вони стоять у коморі, в сільській хатині бабусі Лесі, нікому не потрібні, припадають пилюкою, нудьгують за зимою та за... мною, очікують, що знову всядуся на них і помчу з гірки у долину. Там, у темному приміщенні, вони навіть не знають, чи то літо надворі, чи білосніжна зима, згубили відлік часу. Давно вже не катаюся на них, бо виріс з цього віку, ровесники засміють. Але все ж вони для мене дорогі. Ці санчата подарував дідусь Роман (придбав на пенсію), коли мені було щойно три роки. Чомусь особливо вкарбувався у серце цей епізод. Згадую його часто-часто, як пам'ять про дідуся. Його не стало, коли я навчався у другому класі.

З теплотою згадую й те, як дідусь Роман возив мене, ще зовсім малого, на санчатах, розповідав веселі історії. З плином часу забув багато деталей, тільки не ці епізоди. Один з них і тепер викликає щиру посмішку.

Він у дитинстві мав розумного пса — вівчарку Полкана. Запрягав його у санки, сам всідався у них, на довгу палицю чіпляв ковбасу і тримав її перед носом пса. Той біг за ковбасою і волік за собою транспортний засіб з пасажиром. Звісно, за таку працю винагороджував Полкана тією ж ковбасою. Згодом розумний пес і без такого трюку катав хлопчину на санчатах, за що також отримував "ковбасну винагороду". Як же не віддячити вірному другові?!.. Однак батьки невдовзі розкрили таємницю, куди щезає ковбаса (дідусь потайки цупив її для Полкана). Ох, і "вкатали" йому! Та ще й за ніщо накричали на пса і посадили на ланцюг...

Коли я трохи підріс, вже сам катався на санчатах. Весело було спускатися з гори. А ось підніматися... Але, як кажуть, "любиш їздити - люби і санки возити".

...Дивлюся на них і знову згадую теплоту, ласку дідуся Романа.

Ех, не пропадати ж добру! Вирішив подарувати ці санчата своєму двоюрідному братику Миколі. Йому — третій рочок. Зробив це якраз перед святом Миколая. Дитячій радості не було меж!

...Нема дідуся Романа, тільки з фотографій посміхається до нас та в теплих спогадах. Тепер на санчатах, придбаних ним, катається інших хлопчик — такий же непосидючий і вертлявий, як і я в дитинстві. Отже, вони — потрібна річ, ще комусь послужать...

Спасибі, дідусю Романе!

Коментарі  

+1 #6 Lemeh 01 лютого 2017

таку прозу читаєш із захопленням, бо вона насичена роздумами, вигуками, риторичними запитаннями, які підсилюють емоційність! так тримати!

+2 #5 Маркіян Лехман 24 січня 2017

У мене такі ж відчуття!

+4 #4 topolenok 19 січня 2017

Мой дедушка тоже катал меня на санках, когда я была маленькой. Помню, как он приехал к нам однажды под Рождество, и я помогала ему (ну, как могла) чинить наше старое кресло. И он тогда научил меня играть в шашки, и рассказывал, как они с бабушкой ездили когда-то в Алжир и трогали там самые настоящие пальмы. А как-то раз летом они с бабушкой приехали к нам на белой "Волге", и перед отъездом дедушка прокатил нас вокруг дома (это была тогда невиданная круть - покататься на машине). И ещё дедушка, когда я была ещё совсем лёгонькая, иногда сажал меня на плечи и так нёс куда-нибудь, а я радостно вопила и держалась за дедушкины уши... Сейчас до сих пор не совсем верится, что деды нет :(

+3 #3 wind17 09 січня 2017

Маркиян, прочитала с большим удовольствием! Это не просто заметка в блоге, а очень живая и личная миниатюра. Очень здорово, когда есть такие тёплые зимние воспоминания из самого раннего детства. Светлая память твоему замечательному деду...
P. S. А я до сих пор катаюсь на санках, когда никто, кроме друзей, не видит)

+3 #2 Маркіян Лехман 06 січня 2017

На жаль,це правда!Шкода,що нема дідуся Романа...Упевне ний,що таких дідусів є в багатьох читачів і дописувачів сайту.Любіть їх і бережіть,дякуйт е за кожну ласку,пам'ятайт е, що ви також повинні допомагати їм.Прикро,але моєму дідусеві вже не можна було допомогти.

+2 #1 ПАПЧ 06 січня 2017

Теплая рождественская история.

Оновити список коментарів

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.