Неподалік бабусиного городу стоїть старий дерев'яний телефонний стовп, давно «забутий» зв'язківцями. Те, що він колись слугував людям, нагадують хіба що обірвані дроти. На стовпі - гніздо лелек. Тільки-от загадка: скільки себе пам'ятаю, птахи у цьому гнізді чомусь не оселялись. Деінде селяться, а у нас не хочуть. А ж образливо ставало. Та цієї весни, нарешті (!), гніздо не залишилося пусткою.
- Лелеки звили тут гніздо ще років сорок тому, коли я був десяти- чи одинадцятирічним хлопцем, - розповідає тато. - Прилітали щороку. Бува, щось підремонтують, поправлять, поновлять і виводять пташенят. Отак змінювалося одне покоління лелек іншим. Востаннє в цьому гнізді вони оселилися 19 років тому, коли ти мав народитися. Принесли тебе і полетіли у вирій. Це ж бо лелеки дітей приносять...
- І куди вони поклали мене? - цікавлюся (жартуємо з татом).
- Та між кукурудзою і капустою, - кепкує він. - Адже тієї пори городини багато!..
Я посміхнувся, замислився, почухав потилицю. А й бо справді, лелеки «принесли» мене у серпні, коли ось-ось мають відлітати у вирій...
Тим часом, поки ми розмовляли з татом, лелека величаво ходив бабусиним городом. Ретельно, прискіпливо, наче агроном, оглядав грядки, перевіряв, чи належно посадили городину, чи рівненькі рядочки, з'ясовував, чи буде добрим, багатим врожай. Насправді ж шукав здобич для своєї половинки, яка сиділа у гнізді на яйцях. Тільки щось знайде (жабку, мишку), то сам не ковтає, все їй несе. Підходив до нас близько-близько, однак дистанцію тримав.
...Красень-птах! Гордий, поважний і водночас надзвичайно приязний до людей.
* * *
Нещодавно прочитав цікаву і вражаючу для себе інформацію про лелек. Вони шукають пару на все життя саме тут, на рідній землі. Будують нове, або займають чиєсь старе покинуте гніздо. Відлітає пара у вирій не разом, а в різних зграях. Так само й повертаються додому. Зустрічаються біля рідного гнізда, аби продовжити свій рід. Якщо хтось з пари загинув, то інший лелека здебільшого залишається самотнім.
Коментарі