- Читацький погляд Вікторії КУЦИЩУК
АБО роздуми після прочитаної книжки
Василя ТАРЧИНЦЯ “СТЕРНЯ КАШИЦЬКОГО”
Світ у полоні! І не кажіть згодом, що вас про це не попереджали...
Ми губимось у вирі постійних потреб. Ми одержимі ідеями збагачення. Байдуже, до чого ми прагнемо. Основне, щоб у всьому бути першим: у сусіда з’явився новий
автомобіль – це підстава для того, щоб і у мене змінилось авто; сусід придбав земельну ділянку і будуватиме будинок – і це мене не спинить, адже я побудую кращий... Усе життя у гонитвах. Може не за тим ми „гонимось”, а натомість губимось самі серед мізерних ілюзій, втрачаючи себе?
Та не усі перебувають у полоні дріб’язкових ідей. Не розгубились ще цінності життя; немов розірване намисто, не розсипались перлами у різнобіч поняття честі, гідності, патріотизму.
На такі роздуми мене наштовхнула невелика кишенькова книжечка Василя Тарчинця „Стерня Кашицького”. Не оповідатиму змісту даного видання, керуючись крилатим висловом: „Краще один раз побачити, ніж один раз почути”. Передам лише свої почуття, ставлення до людей творчих, духовно багатих, у своєму роді – лицарів сьогодення.
...Неодноразово бувала ще студенткою у кафе „Кастелярі”, що знаходиться на площі Митній, що у м. Львові. Колорит кафе, смачні десерти змушували повертатись туди знову і знову. „Кастелярі” збирав і збирає студентську молодь, темпераментних особистостей.
Господаря „Кастелярі”, Володимира Кашицького, за його життя я не знала. Але відчувалось, що у свою справу він вклав не лише матеріальні затрати, але й часточку своєї душі, серця.
Перше знайомство з Володимиром Кашицьким відбулося у мене, на жаль, після його смерті у ході розмови з Василем Федоровичем Тарчинцем і Василем Дмитровичем Біленчуком – „батьками” „Акцентів”. Захоплення і повага випромінювались із їх очей і вуст, коли вони згадували свого поважного знайомого. Не кожен, з їх слів, заслуговує на те, щоб його погруддя було встановлене у підніжжя однієї з карпатських гір. Щоб подолати усі прикрощі долі, будучи самому фізично обділеним нею, необхідна неабияка сила духу. Володимира Кашицького можна ставити у приклад багатьом: він приборкав долю, змусив її підкоритись його бажанням; ніколи не ставав навколішки і не жалівся на крутизну поворотів, які так часто зустрічались на його життєвому шляху.
Зважаючи на теплі слова, прочитані у книзі Василя Федоровича, Володимир Кашицький живе у серцях багатьох. Він не помер, а лише розчинився у вічному бутті. Житиме він доти, поки пам’ятатиме про нього хоча б одна людина!
