Все блоги

Информация о материале

Автор: Тарчинець

18 марта 2013

Просмотров: 730

Старшину надстрокової служби Анатолія Фоміна скерували виконувати інтернаціональний обов'язок у невеличке німецьке село, що розташовувалося на території групи радянських військ. Було там усього біля десяти хат разом із хлівами. Отже, на "чужині" Анатолій Олексійович був, як кажуть, визначною персоною, герр комендантом, начальником місцевого гарнізону. До того ж мав він під своїм началом десять солдат-зв'язківців. Як водилось у ті часи, за порадою замполіта старшина мав, говорячи дипломатичню мовою, встановити добросусідські взаємини з місцевим населенням.

У призначений час до командира прийшов його водій разом із перекладачем.
- Місія у нас вкрай важлива - будемо, як пише наша преса, будувати мости дружби.
Ми, - продовжуючи далі інструктаж, наголошував старшина, - повинні бути на висоті  і зобов'язані показати німцям, що є справжніми інтернаціоналістами. Це особливо чітко, перш за все, має усвідомлювати наш перекладач. І дивіться мені - нічого зайвого з ваших вуст. Ви зрозуміли? Отже, постарайтесь усе, що я буду говорити, слово в слово донести до наших німецьких друзів.

Информация о материале

Автор: Людмила ЧЕЧЕЛЬ

17 марта 2013

Просмотров: 905

Позаду лишилося фестивальне поле з гучною музикою, танцями, розмаїтими виробами народних майстрів.
Сонце припікало й певно забуло, що час повертати на захід. До найближчої зупинки маршруток у напрямку столиці – пару кілометрів. В руках пучечок екологічно чистої чорниці з Карпат, який подарувала пані Марія та море вражень. Думки рояться в голові, відштовхують негатив, залишають простір для яскравих вражень...

Информация о материале

Автор: Людмила ЧЕЧЕЛЬ

17 марта 2013

Просмотров: 728

У нашому домі, скільки себе пам'ятаю, завжди жив слон. Звичайнісінький плюшевий слон, наповнений тирсою, спокійнісінько спочивав на шафі. Він жив там завжди. Старенький, рожевий, у блакитному комбінезоні.

Слон був не простий – він був святковий. Зазвичай жив на шафі. А у дні народження слона знімали, струшували пил, садили за стіл. Ми знали – у нас свято, будуть подарунки. Вони й справді з'являлися поруч із ним.

Информация о материале

Автор: Андрій Дурунда

15 марта 2013

Просмотров: 775

Ми заспіваємо всіма голосами
Землі й неба, зірок і вершин, дерев і
трав, птахів і вітрів...

Тієї неділі мені хотілося спочинку. За тиждень так за грибами находився, з худобою на пасовиську наскотарився, а ще треба на сінокосі валки свіжоскошеної трави розтрясувати, перевертати, щоб краще сушилося, а якщо буря налетить – збирати чимскоріш, аби не намокло, потім згрібати, у пластівниці збирати... Хоч і дитина, але світу білого не видно за тою роботою. Бо як сидітимеш, коли зсохла, як скіпочка, мати-вдова робить з раннього ранку до пізньої ночі, з усіх сил старається, аби як у людей. Кілька місяців тому помер наш татко безталанний, то його робота лягла на наші плечі...

Информация о материале

Автор: Андрій Дурунда

15 марта 2013

Просмотров: 1301

Над землею пливло пізнє літо.
Ми з Васьком Бурчиковим скотарили за горою, за Оленицею, що оберігала наше село від студених вітрів.
Раптом над нами щось загупало. Важкими кроками в чоботищах униз ступав Михайло Миньо. Чоловік в одній руці тримав сокиру й мотику, в іншій за мотузку тягнув собаку. Неподалік від нас над смерічником спинився, прив'язав пса до якогось пенька і почав копати яму.

Информация о материале

Автор: Андрій Дурунда

15 марта 2013

Просмотров: 1485

Опівнічні телефонні дзвінки найчастіше приносять біду.
Таким був і той, що увірвався в мій перший сон.
– Алло, алло, вас викликає Майдан... Зараз будете говорити...

У мене частіше забилося серце – телефонували з мого краю. Значить, сталося щось дуже лихе, якщо турбують так пізно. Найперше боявся за маму. Їй – вісім десятків... А ще ж сестри, брат, їхні сім'ї...

До мене добивалася старша сестра. Вона взагалі рідко мені дзвонила.
– Як ся маєш, братику? – вона завжди починала. Але цього разу голос у неї був якийсь геть надломлений, аж грудний, мовби щось немилосердно давило його.
– Господи, що сталося? Як ти в Майдані у такий пізній час? Додому доберешся як? – нервово тараторив я, знаючи, що з її присілку, як і з нашої Черленої Купелі, телефонного зв'язку зі світом нема. Буває, щоправда, у день виборів. І все. І доріг нема. Дика глуш на межі другого і третього тисячоліть.
– Я з Майдану. Ледве визвали тебе телефоністки з району.
– Та що сталося, кажи вже, – не терпілося мені. – Чи всі живі-здорові?
– Не переживай, усі, Богу дякувати. Лиш мама геть слаба. Де йде, там і впаде. Як дітина...
– Ну, а що все-таки сталося?

Информация о материале

Автор: Андрій Дурунда

15 марта 2013

Просмотров: 1078

– Побив би їх Бог і сесі гори, – сердито сплюнув того вечора мій хазяїн Петро, повернувшись десь із Севлюського району. Їздив туди за якоюсь шестернею для колгоспного млина. – Там, у низині, сади цвітуть, як молоко, люди землю засівають, засаджують, а туйки ще сніги і сніги... Та й земля тота низинна – золота: що не захочеш – вродить: і помідорчик, огірочок, і диньку, і грушку, яблучко, і ягідку, малинку, виноградик, і персик, абрикосик... – він так ніжнесенько, пестливенько називав усякі овочі-фрукти, половину з яких я не те що не куштував, а навіть не бачив.

Мені, малому, було важко уявити, що десь, зовсім недалечко, куди за день можна з'їздити – туди й назад, є така багата земля і вона вже квітне, а в моїх краях ще стільки старого снігу... Лиш де-не-де перші проталини, та над урвищем, на осоннім боці, над потічком – перші квіточки мати-й-мачухи золотіють...
– А ти не бурчи, – не сердито, як завше, а напрочуд лагідно мовила до нього його дружина. – Усе ти ся щось не любить, як кудись поїдеш. На тебе дороги недобре дійствують.
– Та де би ня не їло, Христино, коли ми туйки з рана до ночі робиме, як воли, а нич не маєме. А там, у людей – і винце своє, і томати, салатики всякі...
– Тебе з того всього май більше винце й гризе, – не дала йому докінчити перелік багатств жінка. – О-о, ти би у тому винці днював і ночував.
– Айно, як тот Діоген, що недавно в толоці читала про нього Диричова Анна, школярка. Заліз би в бочку і кукав відти на білий світ, – уже геть миролюбиво додав Петро.
– А в нас зате – молочко, м'ясце, булька, капуста...
– Айбо в них – і те, й другоє, і не мучаться так, як ми у цих Богом забутих горах-полонинах. Бодай позаривалися. Налльи ми децу, бо ня фрас бере.

Информация о материале

Автор: Ангеліна Оборiна

14 марта 2013

Просмотров: 1741

Чим частіше я буваю у м. Радивилові Рівненської області, тим більше здивована такому парадоксу:  серед нас стільки талановитих і цікавих людей, які не розтратили свого темпераменту і не загубили бажання творити добру, вічну і дуже професіональну справу.
А ми часом носимося за особистостями, які іноді нас і не дуже-то поважають. А тут поряд люди, які ходять серед нас, ми не цінимо чи не знаємо. Чому? У них і стаж солідний, і досвід великий. А, особливо, мають організаційні здібності в роботі з колективами, бажають внести щось нове, цікаве. Правда, люди сприймають, на жаль, все це по-різному.

Ось по цьому ми і зійшлися з працівниками Радивилівської  районної держадміністрації: заступником голови Іваном Васильовичем Котом, начальником відділу у справах сім'ї та молоді – Чупіною Оксаною та Іриною Миколаївною Ковалевською, начальником відділу освіти. Нас об'єднала любов у все те, що ми робимо. Коли починаєш якусь справу, то, як кажуть, краще домовлятись на березі. Так і ми домовляємося і свято контролюємо всі основні пункти, вкладаємо душу в кожну роботу. Я вдячна долі, що звела мене з цими чудовими, працьовитими людьми. Я замітила в них  людей, які хочуть, рвуться в прямому відношенні, до нового чогось, суттєвого, прагнуть внести щось цікаве в свою роботу. Вони дійсно є талановиті і терплячі, врівноважені, зрілі сформовані особистості, які найближче стоять до людей, а значить, на ділі мають можливість будувати свою роботу в тісному зв'язку з життям.

Информация о материале

Автор: Андрій Дурунда

14 марта 2013

Просмотров: 983

Кака

Андрійкові виповнилося два рочки і три місяці.
Якось мати поралася на кухні, а синок у кімнаті хазяйнував. Найулюбленішим його заняттям було витягання книг з книжкової шафи  і складання їх на підлозі у тільки йому зрозумілому порядку чи правильніше буде сказати – безпорядку. Серед них були й видання, автором яких був батько маленького.

Информация о материале

Автор: Андрій Дурунда

14 марта 2013

Просмотров: 964

Та пам"ятна осінь 2010 року.

Я – кандидат у депутати обласного парламенту. Від Народної Партії. Чому саме від цієї політичної сили? Бо сам я вийшов із глибин народу, завжди служив йому словом і ділом. Але партія пустила мене на самоплив: грошей на вибори не дала. Мовляв, ти – письменник. Тебе й так люди знають. Знати то знають, а ось чи проголосують? Тут мало знати. Треба й у кишеню щось дати... Стояв я одиноко у райцентрі, і так мені було на душі самотньо, так пусто, ніби в безкраїй пустелі. І навіщо я погоджувався ставати кандидатом у депутати?

І раптом до мене підійшов давній-прадавній знайомий. Чоловік усеньке життя пропрацював якимсь начальничком у районному лісовому господарстві, вийшов на пенсію, але здоров"я зберіг, а живий гумор аж переповнював його.