(Картинки з життя)

Я довго обмірковував: що подарувати татові на день народження? Перебирав різні варіанти. Нарешті пригадав, як тато обмовився:
- Варто мені придбати новий записник. А то як тільки маю нагально знайти потрібний телефонний номер, копирсаюся-копирсаюся у своїх старих десятках записників і, буває, що не знаходжу... Хоча добре пам'ятаю, що десь колись я таки занотовував...

Отож подарував йому новий записник - об'ємний, ошатний, тут і сторінки позначені алфавітом для прізвищ, імен та ще й розграфлені для зручного запису номерів телефонів, електронних і поштових адрес, додаткової інформації. Тато неабияк зрадів подарункові. Міцно мене обняв, подякував.

(Картинки з життя)

Відверто кажучи, не хотілося про це писати. Але такі реалії нашого життя. На жаль, до цього інколи вдаються діти, підлітки, молодь... Не хочеться, щоб це перетворилося на масове явище. Краще не ставати на слизьку дорогу «білої смерті». Адже тоді не доведеться зупинятися у процесі руху. Зупинись перед дорогою! Не хотілося писати... Однак не можу не висвітлити деякі нотатки зі свого журналістського записника.

* * *

- У тебе через дві години презентація книги. Ти готовий? - Віталік почув голос приятеля Дмитра з сусідньої кімнати, який нишпорив у його бібліотеці, звісно, з дозволу господаря.
- Так! Але мені потрібно дещо пригадати, занотувати. Встигнемо! - запевнив у відповідь.
Віталік став згадувати про неприємний епізод свого життя, як все почалося, і що цієї книги, презентації могло й не бути, бо не стало б самого автора.

У грайливих, але зовсім не дитячих блискучих очах відбивається багряна заграва золотавого сонця. Воно втомилося від нескінченного живого шуму міста, яке, давно позбавлене мрії, перетворилося на гнітючу руїну. Кам’яною бруківкою легко крокують старі, стоптані кросівки. У повітрі завис знайомий аромат вологої землі після дощу, м’ятного диму та легких ноток ароматної ванілі, що з незапам’ятних часів в’ївся в довге русяве волосся.

Її життя нещадно обривається з першими променями сонця й відроджується з місячним сяйвом у вечірньому небі.

Дитя ночі, примара сьогодення, творіння падаючої зірки… Вона – інша.

Промені згасаючого сонця вже давно розчинилися в пелені нічного солодкого дурману, але тільки не в її великих чорних зіницях, які знов спалахнули живими, не займаними жодним земним створінням вогниками. Вони запам’ятали кожен багряно-золотий промінчик, кожен відблиск миті її народження – заходу сонця. Чи бачила вона день? Можливо, та це не її доля. Вона, збирачка людських душ, від початку народжена з мороку не повинна бачити відтінків світлого…

Стій! Я кажу не йди!
Ти в душі моїй, і в думках завжди.
Стиш мою печаль, і пекучий біль.
Не лишай мене - ти світанок мій.
Вирушай за край.
В темряви вогні.
Загубився день - загубились ми.
Невагомість…
Відлік…
Один…
Два…
Три…
Не знайшовся день - не знайшлися ми.
Назавжди…

Свобода… Її багатогранні, різнобарвні відтінки, потрапляючи у свідомість лише один єдиний раз,лишаються там назавжди, відтіняючи кожен день нашого життя.

Та, чи не є це ілюзією, яка, разом із солодкими нотками щастя потрапляє в кров і потім приносить гіркі розчарування…

Старі колії загубилися в заплутаних лісових стежках. Збираю росяні зірочки на холодному нічному небі, ховаючись серед поля втомлених диких маків. Вони проростають прямісінько з людських сердець, палаючи пломенистим вогнем. Обпалюють мої руки холодом і обплітають вуста медовим сном.

Мрію знов прорости крізь залізо, крізь покинуту мрію і загублену думку… Пишу листа бузковими чорнилами на безликому камінні, звертаючись до тебе, людино з останнього вагону.

В подорожі до кращої долі, знайшла тебе…

***

Темрява огортає нічні вулички, закутуючи їх в легку, ледь помітну пелену туману. Ти йдеш в небуття… Не пам’ятаєш, що було вчора, не знаєш що буде завтра. Хочеться розчинитися в цій нічній пітьмі. Вона знає про тебе більше від усіх. Вона знає,хто ти є насправді. Але не хвилюйся, вона збереже твою таємницю. І помре з першими променями сонця.

21 століття.

Війна між світами.

Космічний попіл у полоні диму намагається схопити світло-багряне зарево думок.

Волосся, кольору вранішньої зірки переливається, ховаючись в гротескній обкладинці. На даху багатоповерхівки, стрибаючи в обіймах пост-року, мріє чергова, закохана в безликі тіні особистість.

Привіт! Чи пам’ятаєш літні ночі з запахом соняшникового поля, де ми згубили свої кращі сни? Серед зірок збирали дикі маки… У світлі ліхтарів спалили себе, щоб відродитися потім з попелу купальських вінків. Твої картини, написані медовими фарбами увінчають мої стіни…

Під спів пурпурового заходу сонця відпускаю твою несміливу руку… М’ятні сльози стікають по обличчю в самісіньке озеро нашого дитинства. Хто ми один одному? Друзі, чи може, щось більше?

Ти благаєш не покидати тебе на тому боці, але:

Тобі запалю ліхтарі,
Щоб шлях любові ними освітити.
Збудую потяг швидкісний,
Щоб подорож могли здійснити
У серце, де Любов пала,
І щоб з тобою вічно жити.
Та, втім, є справа ще одна -
Тривогам двері зачинити.
Спитаєш ти: «Чи зможу я?..».
Повір мені: я зможу це зробити!

 

Комментарии

Новенькое в блогах

У Львові

Лехман Маркіян Тарасович
08 марта 2020

Коли горять вогні у Львові,
Луна мелодія весни,
Відчуєш пахощі медові...
Ой, зачаровувались ми!

Останній спалах

Лехман Маркіян Тарасович
07 марта 2020

(Етюд)

На лузі, край потічка, стояла стара засохла верба. Місцями вже обсипалася кора. Безлисте,...

Маленький дивний світ

Тетяна Казимирова
03 марта 2020

Маленький дивний світ
Заповнений чарівною любов'ю
Існує безліч літ,
Де духом рідні ми і кров'ю.

Зустрілись...

Лехман Маркіян Тарасович
16 февраля 2020

(З фенологічного щоденника)

Таке диво, коли зустрічаються зима і весна, найкраще спостерігати у...

Життя, як потяг...

Лехман Маркіян Тарасович
13 февраля 2020

(Етюд)

Вокзал. Очікування. Метушня. Хвилі і хвилі людей... На станцію прибув потяг, який після...