Всі блоги

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 906

Це був 2010 рік.

Тоді я балотувався у депутати Закарпатської обласної ради. По своєму рідному району. На окрузі нас було семеро претендентів. Великих надій бути серед них першим не було, та все ж мої земляки, друзі переконали мене йти на вибори.

-  Зрозумій же ти, що нічого не губиш, а отримати можеш багато. І нам поможеш, маючи депутатський, хоч і обласний, мандат... Усе-таки яка не є, а влада.

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 1215

П"ятдесятирічний архітектор Хома Опляк навіть у найсміливіших і найрадикальніших думках не мав наміру одружуватися. Йому було добре пливти у затишній гавані самотини, а не борсатися у бурхливому вирі сімейного життя. Хіба може бути щось краще, коли тобою ніхто не керує і ні за що не питає? Інше все – комедия.

Взагалі  це слівце-паразит Опляк ліпив усюди. І вимовляв не комедія, а чомусь саме "комедия" з наголосом на третьому складі.
Свобода - вона для Хоми була занадто дорогою.  А  ще коли бачив, як ті, котрі ще вчора любувалися-милувалися, а поєднавши долі – починали гризти одне одного, зраджувати, обманювати... Просто комедия. Вн це бачив, бо жив у гуртожитку будівельників, де мешкало десятки молодих сімей. Не вабило його таке життячко. Краще вже самому. Хоч одному і в раю несолодко.

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 961

Тоді я працював у Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ми з колегою систематично проводили особисті прийоми громадян у різних районах області, напередодні розмістивши відповідні оголошення про це у засобах масової інформації.

З радістю, як, приміром, до правоохоронних органів, до нас люди не йшли, а лише нещасні, вбиті горем, безвихіддю, зобижені владою, в тому числі тими ж суддями, міліціянтами, прокурорами... Від людських важких і печальних сповідей мене часто боліло серце.

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 1198

...Мальовнича окраїна невеличкого міста.
Під вишневим затишком – невеличкий особняк. В ньому мешкали Совбани: хазяїн Мар»ян, його дружина Іванна та їхня дочка-одиначка Георгіна.

Жили тихо й скромно. Мати працювала вихователькою в дитячому садку, батько їздив по світах на каміоні, а дочка-красуня... Зірок у навчанні не хапала, тому після школи пішла на місцеву швейну фабрику, швачкою. Робота подобалася, заробіток – теж. Та їй багато й не треба було, бо за характером була скромною і тихою дівчинкою.
Таку й підмітив однієї вечорини у кав»ярні військовий бравий прапорщик Борислав. Молодий. Стрункий. Чорновусий. Просто красень. Дівчата пітніли, коли він карбованим кроком проходив вулицею. Подружилися з Георгіною, а скоро й одружилися. Їй тільки-но вісімнадцять виповнилося.

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 915

Це було саме в новорічну ніч. Моїй тоді вагітній дружині стало погано. Ми відвезли її в міський пологовий будинок.
Лікарі – теж люди. Тому і їх у лікарні не обійшла стороною новорічна вечеря.
Коли завезли хвору – чергова лікарка була вже досить веселою і рум»яною. Я боявся, що буде ще гірше: новорічна ж ніч! Оглянула пацієнтку, яка вже дуже кровила, і одразу, як могла, зробила операцію, аби врятувати життя хворій. Про врятування плоду вже не йшлося.
Дружину залишили у лікарні.

Я знав, що тут працює мій колишній однокласник і земляк Іван Рилів – пишний і рум»яний, як дівчинка. Ми з ним випадково стрічалися у місті, і він завжди посміхався. Йому можна було посміхатися, бо був улюбленцем долі: після закінчення медичного факультету його не послали працювати кудись у віддалене село, а залишили в місті, бо перед самим державним розподілом зумів одружитися з професорською дочкою, батько якої був акушерським богом у регіоні. Тому й зятеві проклав зелену стежину в пологовий будинок. Але тесть-росіянин попросив його змінити прізвище з «Рилів» на «Рилов». Бо справді, як воно виглядатиме напис на дверях кабінету – Рилів. Рилов – це зовсім інше: поважніше,  гордовитіше, інтернаціональніше (а часи були ще ті, радянські). То нічого, що Іванкові батьки, брати й сестри залишилися Рилів, зате він став – ого-го!

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 851

Це було за часів  СРСР.

Радянська влада ще міцно стояла на ногах.

Я працював у її регіональному штабі: інструктором оргвідділу обласного виконавчого комітету. Змушений був поміняти улюблену роботу в редакції обласної молодіжної газети на ненависну чиновницьку, бо не мав де прихилити голову. А в облвиконкомі житло можна було отримати значно скоріше. Але, як полюбляє повторювати один мій добрий знайомий – талановитий журналіст, прекрасний поет, але змушений, аби вижити і сім»ю прогодувати, працювати чиновником: «Якщо хочеш мати те, що хочеш, мусиш робити те, що не хочеш. Свої чиновницькі перипетії я потім описав у романі «Сльози Святої Марії».

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 846

Василь Тінський у неповних сімдесят залишився вдівцем.
Дружина ніби й не хворіла, але смерть не завжди вибирає хворих.
Він кохав дружину. Після смерті при зустрічі з кимось обов'язково пускав щиру й гарячу сльозу, згадуючи супутницю життя, з якою виростили і у світ вирядили п'ятеро дітей.

Він був ще дужий чоловік. Звалив на себе всю роботу, яку зовсім недавно виконували удвох: четверо корівок, овечки, свині, кури... А ще ж город, трави скільки треба накосити й насушити  для тої худоби на всю довгу гірську зиму.
Василь робив з раннього ранку до пізньої ночі. І в тій роботі якось приглушалася невимовна туга за коханою. Труд був ніби своєрідним наркотиком.

Деталі

Автор: Андрій Дурунда

14 березня 2013

Перегляди: 921

Василь та Ганна Тінські жили на околиці маленького сільця, під самим вершечком гори. Всі п'ятеро їхніх дітей повиростали і, як кажуть, порозліталися з батьківського гнізда по світу. Бо що тут залишатися, у цім суворім краю, де пісна земля родить лише  картоплю. Ні садів тобі, ні  виноградів.

– А робити треба, як дурному, – не раз сердито спльовував Василь. – А що з того маєме? Правду кажуть, що туйки легко дихати, та тяжко жити.
– Ще й ні заводів поблизу, ані фабрик, де б копійку якусь заробити, – підтримувала його дружина.
– Тому вся молодь з села тікає, як чорт від ладану, – додавав чоловік.
– Всі й утекти не можуть, – зітхала дружина. – На кого сесі гори лишать?
– Не пропадуть вони без людей, не бійся, – одповідав на те Василь.
– Не пропадуть то не пропадуть, айбо люди, які туйки виросли,  без гір можуть пропасти...

Деталі

Автор: Люба Локш-а

10 березня 2013

Перегляди: 1842

Внимание! Этот стакан клюквенного морса, тот что выиграл Василий! За то, что первым разгадал загадку про картинку про девушку в полосатой футболке! Я обещала морс и вот вручаю! Вася, приятного аппетита!

Деталі

Автор: Василь Малишка

10 березня 2013

Перегляди: 1243

Всех с праздником весны! Можно говорить, что она наступила только по календарю...